Ми спали - бабахнуло сильно. Мені чоловік сказав, що напевно, щось почалось. Я заперечила, що не може такого бути. Але сестра мені підтвердила, що почалась війна. Чоловік сказав, щоб я дитину в школу не вела, бо щось відбувається. 

Ми спершу вдома залишались, а потім, як один раз вранці сильно бабахнуло в Олександрівці, то ми виїхали - нас з дитиною чоловік відправив. 16 березня ми виїхали.

З чоловіком ми прощались надовго - страшно було, що не побачимось. Ми з ним 20 років прожили разом, ніколи не розлучались надовго, а тут таке відбулось. 

Це стрес для мене сильний був. Я звикла, що я - за чоловіком, він завжди вирішує всі проблеми наші. 

Молдова прийняла нас дуже добре, дякую їм. Такі хороші люди, нас прийняли, як своїх рідних. Ми в церкві жили. Через Одесу їхали, відразу вирішили, що їдемо у Молдову, але в нас там рідних немає. На кордоні нас зустрів волонтер, він з церкви був, і каже: «Хочете до нас в церкву - то приїжджайте». Забрав нас, і ми там прожили півтора місяці. Потім вирішили повернутись в Україну, ближче до рідних. 

Я в шоці - ніколи не думала, що таке буде між країнами нашими. Я народилась в Росії, у мене там родичі: сестри, брати - і  ми з ними ніяк не спілкуємось. Як почалась війна, то зв'язок обірвався. Я навіть номери із соціальних мереж видалила. 

Зараз ми в селі чуємо вибухи, як прилітає через річку. Дуже страшно.  Коли вибухи, дитина каже: «Мамо, я боюсь». Я не ходила до психолога, сама себе переконувала, що все буде добре. Налаштовую себе на краще. Я сама звиклась з думкою, що все буде добре, і скоро це закінчиться.