Моєму чоловіку подзвонили зранку знайомі,  що в місті живуть, і сказали, що почалась війна. Тоді вже ніхто спати не лягав. Ми не могли в це повірити, шоковані були. Стали збиратись на роботу. Ми працювали в Миколаєві. Руки опускались, ми дивились один на одного і не могли повірити, не знали, що робити. 

Шокувало, як снаряди розривались і летіли осколки. Вікна були закладені піском. З хати ми перейшли в літню кухню, в погребі були. Я боялась надворі знаходитись - все під стіною захист шукала. Дуже страшно було. На город вийду - як тільки вибухи, то падаю відразу в траву, щоб не стояти.

У нас в селі  все було організовано. Якщо світла не було, то все робилось. Усі старались, нелегко було, але з гуманітарною допомогою все було добре. 

Були на вулиці, чую: сигналить. Їде машина, голова сільради каже: «Виходьте, їжу привезли».  Хто був – вийшли, і давай коробки відкривати. Я була дуже вражена, що  нам роздавали їжу. 

Я залишилась без роботи - закрили організацію мою. Чоловік на дистанційному знаходиться. 

Позавчора в три години ночі у нас гриміло - я до ранку не могла заснути, прислухалась. Було гучно сильно. О шостій ранку встала сніданок готувати, і на пальці лопнув сосуд від стресового стану. Добре, що на пальці, а не в голові. 

До цього не можна перелаштуватись, аби нічого не боятись. Коли мобільний телефон грає, мене дратує. Я музику не можу слухати. Вчора гучно було і дуже страшно. 

Мрію, щоб наше життя повернулось, щоб ми були вільні і можна було поїхати відпочити, ні про що не думати. Щоб був мир.