Це був шок. Я вранці включила телевізор і не могла зрозуміти, що таке: клацаю канали, а на всіх - одне й те саме. Коли я зрозуміла, закричала онуці: «Вставай, війна!» Вона мене не зрозуміла. Я злякалась: дівчині 16 років - що я з нею робитиму? Війна ніколи до добра не веде, тим паче, коли є дівчина і розлючені люди. Я не знала, що мені робити з дитиною. За себе я не переживала. 

Люди шокували. Я виїжджала звідси, коли мені внучка подзвонила і кричала: «Бабусю, виїжджай!» Я поїхала, бачила тих людей, які у нас стріляли. Бачила людей, які постраждали від війни набагато більше, ніж я. 

Я зараз повернулась, я вдома, але цим людям немає куди повертатись. У них травми душевні і фізичні. 

Їхали ми з Миколаєва до Вінниці. У Вінниці на поїзд нас посадили. Я їхала в Фінляндію, бо в мене там племінниця. Нас так зустрічали, що передати не можна словами. На заході України такі молодці! Це окрема когорта людей: вони об’єднанні і багато чого залежить від них. Вони дружніші, ніж ми.

Коли я повернулась додому, то думала, що краще б не поверталась. Стільки злоби в людей, недовіри до всього. Є люди, які допомагають. З однією сусідкою ми раніше були «на ножах», а зараз з нею – найрідніші люди, одна одній допомагаємо. 

Є люди, до яких хочеться притулитись. У нас у селі є волонтерка Оля - мені здається, що таких людей більше немає, які так жертвують усім заради наших солдат. Інколи вона допомагає нашим людям в селі. Таких людей потрібно пошукати.

Я собі перед війною одні ліки купувала, а зараз мені потрібні інші, але в мене пенсія маленька - я не можу їх купити. З їжею все нормально, нам дають гумнітарку, хоч і раз на місяць. Я дома сама, мені вистачає, я навіть можу поділитись з людьми, яким не вистачає. 

У сестри чоловік і син захворіли. Я вважаю, що це нервовий стрес був - він дав цю хворобу. Виїхало багато близьких людей, ми  не бачимось два роки. З онучкою не бачусь, а хотілось побути поруч. Ми один від одного далеко. Слава Богу, що є телефони - можна подзвонити і побачитись. 

Так хочеться, щоб сонце було, тепло і на вулиці, і в душах. Щоб віра була в майбутнє. Тільки зараз розумію по-справжньому слова, які казала моя бабуся: «Щоб тільки не було війни!» А далі все буде добре.