Лещенко Маргарита, 9 клас, Одеський ліцей №44 Одеської міської ради, м. Одеса

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ярмуш Тетяна Ігорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну — це подія, яка назавжди змінила життя багатьох українців, зокрема й моє. Я хочу поділитися своїми спогадами про цей складний період, який триває вже понад 1000 днів. Вони стали моїм особистим шляхом, наповненим страхом, відчаєм, панікою, але також і надією на краще майбутнє.

Моя мама народилася в місті Слов'янськ Донецької області, тому для нашої родини війна розпочалася ще в далекому 2014 році, коли Росія захопила частину територій Донбасу та Крим. Але саме 24 лютого 2022 року почався новий жахливий етап в моєму житті.

Розпочну свою розповідь з 13 грудня 2021 року. Тоді, на своєму 13-му дні народженні, в моїй рідній, любій Одесі, я була просто щасливою дитиною. Мене вітали однокласники, дарували квіти та подарунки, і я була абсолютно безтурботна. Навчалася у 6 класі та мріяла про усілякі дитячі дрібниці. Повернувшись додому, я почула, як моя мама розмовляла по телефону зі своєю мамою, моєю бабусею.

Вона була стривожена — в новинах почали з’являтися чутки про можливе вторгнення Росії. Хоча мама намагалася пояснити це мені, я, як дитина, ще не зовсім розуміла масштабів небезпеки.

З часом ці чутки ставали все гучнішими. На зимових канікулах ми поїхали до бабусі в село неподалік міста Вознесенськ. Це були, мабуть, найчарівніші канікули в моєму житті, але навіть тоді батьки почали хвилюватися через можливий початок війни. Ми вирішили повернутися до Одеси, сподіваючись, що все буде гаразд. Ніхто навіть не міг уявити, що насправді на нас чекає.

Ввечері 23 лютого я повернулася зі школи додому та сіла робити домашнє завдання з історії України, ще нічого не підозрюючи. Але вже наступного дня, 24 лютого, моє життя змінилося. Рано вранці моя мама тихо розбудила мене й повідомила, що Росія почала напад на Україну, і наш дім більше не є безпечним. Ми в поспіху збирали речі, лунали вибухи, почалася паніка. Мама намагалася заспокоїти мене через мої проблеми з серцем, але я бачила, що вона сама ледь стримує сльози. Мій тато був зосереджений та робив усе можливе, щоб виїхати з міста. Дорога була важкою, кілометрові затори та величезні черги на заправках.

Нарешті ми приїхали до бабусі в село, де всі родичі збиралися, щоб вирішити, що робити далі.

Моя тітка, яка на той час мешкала в Донецьку, разом зі своєю родиною виїжджала звідти. Вони дісталися до нас з труднощами, але безпечно. Усі жінки з нашої родини разом зі своїми дітьми виїхали за кордон, а чоловіки залишилися й вступили до територіальної оборони.

Час минав, і ситуація ставала все більш напруженою. Вознесенськ був на лінії фронту, і наші захисники боролися, щоб зупинити ворога. Я, маленька дівчинка з Одеси, раптом опинилася в епіцентрі подій, які здавалися далекими від реальності. Моє серце, яке і без того було хворе, почало давати збої, особливо вночі, коли ми ховалися з бабусею в погребі через сирени.

Хвилюючись за моє життя, батьки вирішили повернутися до Одеси, де я здала в лікарні всі необхідні аналізи та почала лікуватися від своїх симптомів захворювання. Наразі мені майже 16 років, навчаюся в 9 класі і вже понад 1000 днів борюся з наслідками цієї війни.

Ці спогади болісні та важкі для мене, але вони — частина мого життя. Проте, незважаючи на всі труднощі, я вірю в нашу перемогу. Збройні Сили України борються за наше майбутнє, і я впевнена, що добро переможе зло. Ми вже ніколи не будемо жити так, як раніше, але разом ми вистоїмо, відбудуємо нашу країну і створимо нове, краще життя.

Щоб завершити мою розповідь, хочу підкреслити, наскільки важливими для мене стали моменти згуртованості та підтримки серед рідних і друзів.

Під час війни я особливо зрозуміла, як безцінні близькі люди. Майбутнє України залежить від нашої єдності, сили та готовності боротися за нашу свободу.

Слава Україні! Героям слава!