Антикало Христина, 11 клас, Карпилівський ліцей Рокитнівської селищної ради, Рівненська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Козаченко Юлія Валентинівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Кривава війна розбудила о 03:40 24 лютого 2022 року всіх українців. Ця ніч стала початком нового етапу життя українського народу. На небі з’явилися страшні ворожі літаки, які своїм гулом заполонили весь земний простір моєї України. На щастя, у нашому селі все було спокійно, але зі східної сторони лунали моторошні вибухи. Перше, що спало на думку – це молитва. Моє перелякане серце не переставало благати: «Боже, збережи нашу сім’ю та народ!».

Мама, розгублена та заплакана, почала збирати теплий одяг, документи й медикаменти у велику торбину, а тато побіг до бабусі, щоб забрати її до нашого дому.

Тоді здавалося, що це кошмарний сон, який ось-ось закінчиться. Ми всі разом сиділи біля печі, чекаючи будь-яких новин або вказівок. Гірка суміш гордості, образи й страху розгорілися в душі та обпікали її, немов жар. У такому пригніченому стані пройшли три дні нашого життя. У моменті я зрозуміла, що Господь почув мої благання, адже за декілька днів над нашою Карпилівкою не пролетіла жодна ракета чи БПЛА.

Життя продовжилось, але воно ніколи вже не буде таким як раніше… Жахливі новини повідомляли ЗМІ. Від них ставало ще гірше, страх за майбутнє тиснув, мов камінь на серце.

Багато людей втратили домівки, автомобілі та матеріальні речі, але найстрашніше – втрата сім’ї. Терористами знищувались як маленькі села (Калинівка, Богородичне, Яковлівка), так і цілі міста (Соледар, Маріуполь, Мар’їнка).

Перед нашою родиною постав найтяжчий у житті вибір: виїхати за межі України до тітки у США або залишитися вдома. Тато, як справжній чоловік, прийняв рішення залишатися та допомагати ЗСУ всім можливим. Волонтерство стало головною сімейною ціллю. Наша церква також не була осторонь. Пастор – Бричка Володимир Дмитрович організував збір на продукти харчування та теплий одяг і відразу вирушив евакуйовувати людей, що знаходились у зоні бойових дій, ризикуючи власним життям.

Усі відчайдушні господині кинулись до приготування різноманітних домашніх страв, щоб харчувати військових і переселенців.

Село згуртувалось як ніколи: у садочку приймали та годували людей, які евакуйовувались за кордон; у школі ліпили вареники та голубці, які потім передавали на блокпости; у місцевих магазинах влаштовували збори для підтримки всіх учасників війни. Ця згуртованість стала надією навіть у найтемніші часи.

З часом, попри неймовірний страх і тривожність, ми навчилися жити в умовах воєнного стану, адаптувалися. Президент України – Володимир Зеленський щоденно підтримував народ та сіяв віру в перемогу, яка давала поштовх жити далі, задля спільної мети. Через рік повномасштабного вторгнення країна по-справжньому змінилась. Із незахищеної дівчинки переросла у мудру жінку-воїна.

Я продовжувала займатися волонтерством, яке організовувала наша церква. Кожного місяця група у складі 20 людей вирушала в одне зруйноване місто Донецької області.

Перед поїздкою тривала ретельна підготовка: випікали хліб, печиво, пиріжки; нарізали заготовки для плову; збирали теплий одяг, картоплю, консервацію, дрова. Так ми з мамою та подругами відвідали Архангельське, Слов’янськ та Куп’янськ. Це був благословенний час.

Уявіть, які щирі посмішки дарували нам воїни ЗСУ на знак подяки за гарячий обід. Місцеві жителі були на сьомому небі від щастя, коли брати безкоштовно відбудовували їх пошкоджені домівки. Люди дякували крізь сльози. Я побачила в їхніх очах той вогник, який дає стимул не здаватися.

Поки світ спостерігає за подіями війни, українці, незважаючи на всі труднощі сьогодення, продовжують боротьбу, кожен на своєму фронті. Особисто моя боротьба триває на освітньому фронті.

Якщо ми будемо вчитися і успішно складемо НМТ, то в Україні збільшиться кількість затребуваних спеціалістів. Війна – не вирок, війна – перешкода на шляху до перемоги, яку ми обов’язково здолаємо об’єднавшись!

1000 днів війни – надважкий шлях, який подолала моя Батьківщина ціною найкращих синів і доньок. І хоч попереду чекає ще багато випробувань і викликів, але я вірю в наше світле майбутнє! Впевнена, що ці 1000 днів стануть частиною великої історії про перемогу українського народу над агресорами. Мрію, щоб увесь український народ, одягнувши вишиванки, заспівав 24 серпня гімн України і зрозумів якою ціною нам дається «незалежність».