Удод Віолета, 8 клас
Комунальний заклад "Коханівський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" імені Героя Радянського Союзу І.В. Ткаченка" Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Куликова Ольга Анатоліївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року я прокинулася сама (ніхто мене не будив, бо навчалися дистанційно) і побачила, що мама плаче. Запитала у мами, що трапилося. Вона відповіла, що почалася війна. Тоді я відчула якусь розгубленість, не вірила в почуті слова, не знала, що робити, чим себе зайняти.

Цей день був нібито як і всі попередні: сонце зрідка з’являлося, швиденько ховаючись за хмарами, повівав не надто приємний вітерець. Нібито... Але вже з вибухами, які було чутно звідусіль. З часом я зрозуміла, що то було ще далеко. Відчуття тривоги не покидало ні на хвилину ні мене, ні моїх батьків, ні старшу сестру та молодшого братика.

Цей день для мене і для моїх рідних був тяжким і неспокійним. Наступного дня тато, звичайний водій звичайного шкільного автобуса із звичайного невеликого українського села, поїхав захищати нашу Батьківщину. Нам стало ще страшніше. Але ми впоралися, тому що були разом і один одного підтримували. А далі було багато чого моторошного: заїхала у село російська військова техніка, літали гвинтокрили, дрони, літаки, вдень і вночі гучно лунали вибухи. Було й таке, що ховалися в підвалі, сиділи без світла, без води, у холоді та відчаї. Далі потроху звикали, стали розбиратися, що саме і як далеко вибухає, треба ховатися чи ні.

Так проходили дні за днями. Чекали від тата дзвінка, а зв’язок ставав все гіршим, хвилювалися не стільки за себе, як за нього. З настанням весни трохи звикли до жахливої реальності, хоч все хотілося думати, що це сон і скоро станеться радісне пробудження. Навкруги було все зелене, але здавалось, що природа якась нежива, сумна.

Ось так ми в окупації прожили чотири місяці. І коли настав той довгожданий день виїзду із села в Запоріжжя, ми навіть не могли повірити, що це насправді відбувається з нами. Було страшно залишатися і страшно їхати, однак ми розуміли, що необхідно виїздити. Це була ще та пригода! Проїхавши останні російські блокпости, незабаром ми побачили наших військових, наш рідненький прапор... На очах - сльози, суміш радості і смутку.

Запоріжжя прийняло нас добре. Спочатку було лячно в чужому місті, а потім звикли. Почали знайомитися з місцевістю. Потім - вчитися і далі жити.