«Ми вже думали так: гепнуть, так нехай у нашій хаті»

Чоловік хворий, через цю війну зараз на пігулках. Я теж на пігулках з переляку від обстрілів. Топити нам нічим, вугілля немає, дров немає. Зараз у хаті замерзаємо. Ось уся моя історія та історія мого чоловіка. Лікарі виписали ліків на 500-600 гривень. Пенсія йде тільки на аптеку, більше ні на що не вистачає.

Раніше в нас був газ, у будинку було тепло, не було сажі. Було все нормально: і хліб був, і пенсії давали. Вода була нормальна, її можна було пити. Зараз у воді стільки асфальту, там черв’яки плавають. Ми тільки згадуємо, як ми жили до війни.

Почалася війна, а ми з переляку не знали, куди ховатися. Під ліжками лежали, у шифоньєрах ховалися, по кутках. Підвалу в нас немає. Ми не знали, куди подітися (плаче). У нас було шість курочок і хата, їй було сто років, а то й більше. Куди було залишати? Діти поруч, онуки. Куди тікати? Що шукати? Ми вже думали так: гепнуть, так нехай у нашій хаті.

Дах тече, хата вся тече: у кухні, у коридорі. Нам сказали: «Це блукаючі кулі». Ось і все. І що далі? (плаче)

Ми із самого початку дякуємо Рінату Ахметову. Він допомагав і дітям у школі. Давав щоденники, ручки. Діти були дуже вдячні. Дітям були безкоштовні сніданки. Ми отримували і гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова – і на Новий рік, і на 8 Березня. Що можна сказати про таку людину? Подяка і більше нічого.

Я погано ходжу, на вулицю або в магазин сходити вже не можу. Ноги нікуди не йдуть. Мені сімдесят шість, а чоловікові вісімдесят років. Ми нікуди не ходимо. Зараз не стріляють, хоч би не стріляли далі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/