У порівнянні з війною ми жили прекрасно, просто цього не розуміли.

Ми перебували в будинку, коли вилетіли всі вікна. Десять вікон – і немає жодного, яке б залишилося цілим. Чоловік мій сліпий. Ми з четвертої ранку сиділи в підвалі, він сказав: «Усе, я вже не можу. Як буде, але я буду в хаті». Він лежав на дивані, і на нього посипалися всі осколки, він повз через коридор, через кухню у ванну. Там вікон немає. Це було 3 червня 2015 року.

У нас тут нічого немає. Нам потрібне вугілля, нам потрібні дрова. Ми купуємо все за свої гроші. У мене тільки на опалення йде 15 тисяч. Жодної допомоги нам немає. Людям потрібна допомога з опаленням – дровами, вугіллям. Раніше був газ, а зараз його взагалі відключили і з 2014 року його немає.

Ми з чоловіком постійно жили в Мар’їнці, нікуди не виїжджали. Дочка поїхала до сестри. Вона була вагітна, у 2014 році народила хлопчика, жила в Червоній Поляні Новоселівського району. А син жив у Донецьку. Вони і зараз там живуть, і діти там. Там квартира, робота. Зараз ми їх взагалі не бачимо (плаче).

У мене троє онуків, і я їх не бачу. Останній раз вони приїжджали, коли мені було 65 років 20 лютого 2020 року. Після цього я їх більше не бачу. Ми спілкуємося тільки по телефону, провели до себе інтернет, щоб можна було по вайберу або по скайпу поспілкуватися, щоб хоч побачити, як вони ростуть.