Ірина з родичами двічі тікала від війни. Після повномасштабного вторгнення росіян вони їхали аби куди. Ходили по незнайомому селищу і питали у людей, де можна орендувати житло

До повномасштабної війни я вже була переселенкою з Ясинуватського району, жила в Авдіївці. Навчалася в Національному університеті цивільного захисту України. У мене мав бути іспит 23 лютого, а 24-го я мала повертатися до Авдіївки з Харкова. Але хлопці сказали, що це небезпечно. Я на день раніше здала екзамени і 23-го повернулася додому. 

Чоловік увечері пішов в ніч на роботу, а о п’ятій ранку подзвонив і каже: «Увімкни телевізор, подивись, що там коїться» Я була дуже налякана, бо ми це все вже переживали. У мене було бажання зразу виїжджати, але сподівалися, що це якось припиниться, і виїхали тільки в березні. Виїжджали під обстрілами.

На побитій дорозі були розірвані автомобілі, кругом лягали і вибухали снаряди. В полях за Авдіївкою коні бігали - жах. 

Ми їхали в напрямку, протилежному від Авдіївки, не розуміючи, куди. Потім мені зателефонувала з Дніпра подруга, з якою я навчалася, і сказала: «Їдь в нашу сторону, будемо вирішувати». Потім ще одна моя подружка сказала, що в Новомосковську наш приятель зупинився, і ми до нього доїхали. 

Свекруха була на ходунках, вона залишилась відпочити, а один місцевий дідусь до нас сів. Ми по приватному сектору їздили, шукали вільний будиночок, хто міг би нас пустити. Вже під самий вечір знайшли житло, забрали свекруху, якось розташувалися. У цієї жінки діти проживали у Харкові. Через два тижні вона прийшла з вибаченням, що діти приїжджають. Я кажу: «Я вас розумію». Ми знову з чоловіком пішли і серед людей питали. Знайшли квартиру, яку зараз винаймаємо. Свекруху поховали тут. 

За десять років війни мені найважче було пережити втрату своїх батьків. Вони в Ясинуватій залишалися. З Авдіївки видно Ясинувату, з Ясинуватої видно Авдіївку, але щоб кожного місяця їх провідати, ми тоді долали дуже багато кілометрів через Мар'їнку, Олександрівку, через блокпости їздили. Потім мама захворіла так, що треба було доглядати.  Це давалось дуже важко. Чоловік залишався в Авдіївці, я була там.

Допомагає те, що я навчалася на психолога і зараз працюю діючим психологом. Більше працюю з дітьми, з жінками, які також є ВПО. У них більше до мене довіри, бо я все сама відчула, знаю, і нам легше спілкуватися. 

Зараз група підтримки є саме для ВПО жінок. Вони відзначають, що їм легше там спілкуватися, тому що кожен є таким. 

В інших групах підтримки вони стикалися з тим, що не всім зрозуміло, що віз – це просто віз, що дім – це просто дім. У кожного своє ставлення.  Моя робота, колежанки, чоловік, родина – це моя підтримка. 

Я не очікую, коли війна закінчиться.  Адже можна прочекати дуже довго, може не дочекатися. Я зараз мрію про власний будиночок, навіть про переїзд до іншого міста України, бо тут я також не відчуваю себе у безпеці.