Валентина бачила війну з іншого боку – в лікарні. Вона разом з колегами рятувала від смерті українських військових і вимушена була надавати допомогу окупантам.

До початку війни ми мешкали у селищі міського типу Більмак Пологівського району. Я працювала в Центральній районній лікарні. Коли у березні був наступ росіян з боку Бердянська, в лікарні оголосили, щоб всі розходилися додому, бо будуть бомбити і наш населений пункт. Тринадцять лікарів залишились, щоб рятувати наших поранених.

Почався перший обстріл, в лікарню почали доставляти хлопців: заїхав бронетранспортер, на ньому лежали молоді хлопці – двохсоті і трьохсоті. Ми всі повискакували, почали витягати поранених. Головний лікар Мацюця Володимир Миколайович теж стояв у білому халаті і нам допомагав.

Я підбігла до військового, у якого не було кінцівки, і кажу: «Бери мене за шию, я тебе буду тягнути на операційний стіл». А він каже: «Мамо, ти ж у білому халаті, я не можу до тебе торкнутись – забрудню».

Затягли ми його в коридор, там вже включилася вся операційна служба – почали оперувати. Потім ми побігли по інших хлопців. Коли знімали двохсотих, у них дзвонили телефони. Одного я схопила за руку. Він був з Житомирщини, в нього очі були відкриті, а його телефон постійно дзвонив і дзвонив. Я глянула, а телефонує дружина. Телефон просто надривався. Ми поклали померлих в коридорі, треба було рятувати поранених хлопців.

Ми всіх стягували з бронетранспортеру, всім надавали допомогу. На жаль, двом хлопцям не змогли допомогти – їх вже привезли мертвими. Тим, хто привіз поранених, ми хотіли дати їсти, а вони заплакали прямо біля центрального входу і поїхали.

І почалася робота: цілий день і цілу ніч. Поранених привозили після обіду, лікарі цілу ніч оперували – боролись за їхні життя. А на ранок почалась евакуація до Запоріжжя. Носилок не вистачало - ми хлопців піднімали на руках і несли в карети швидкої допомоги.

Потім знову до лікарні надходили наші поранені. Знову лікарі оперували і надавали допомогу. Та раптом орки відключили зв'язок. Дивимось, а вони оточили нашу лікарню, буряти позаходили у приміщення. Потім зупинилась машина, вилізли двоє руських і йдуть. Говорять, там в них комусь пальця вдарило, комусь руку, а ми як медики повинні обов'язково надати медичну допомогу. Один говорив, щоб ми не боялись – вони нам нічого не зроблять, а інший, шпендель такий невеличкий, погрожував нас всіх перестріляти. Почали надавати допомогу тому першому, а цей шпендель одразу почав лізти до перев’язочних столів, забирати бинти, перев’язочний матеріал.

Лікар йому каже: «Якщо ваші по допомогу прийдуть, ми не зможемо допомогти, бо не маємо нічого. Поклади все на місце і з кишень повиймай, що взяв».

Він так зиркнув і почав викладати. А той, перший, говорить: «Якщо ти тут все не залишиш, я тебе тут прикончу». Ми їм надали медичну допомогу, й вони пішли геть.

Мого чоловіка загнали в погреб, коли був обхід по вулицях. Це було, ніби в часи фашистів: їде російський КАМАЗ, окупанти заходять у хати, все відчиняють, шастають, людей виганяють, забирають все. Мій чоловік ремонтував двері, 15 чоловік чеченців чи бурятів повисли на заборі і кажуть: «Батя, йди сюди. Зброя є?». Змусили його хату відкрити. Загнали його в погріб, а самі все догори дригом перевернули на горищі і в хаті – зброю шукали.

Ми вимушені були виїхати сьомого квітня, тому що ми батьки військовослужбовці. Наша донька вже шість років на війні: вона військовий лікар. Нас попередили, що потрібно залишити свій район і домівку, а інакше нас забрали б у підвал. Є в нас у Пологівському районі ПТУ, і росіяни в його підвал забирали односельців, які їм не сподобались.

Люди, що поряд з цим ПТУ живуть, розповідали, що чули, як там людей мучили і били.

Ми коли їхали, курчат випустили – нехай ідуть, хай люди їдять. Так само і свиней відкрили. Нехай добрі люди, що залишились в окупації, з’їдять. Так було треба.

Хочу ще згадати про одну людину. У нас завідувачем хірургічного відділення був Загрицан Євген Вікторович. Він дійсно хірург від Бога. Це така людина, яка завжди прийде на допомогу. Він працював цілодобово, батьки його теж волонтери.

Тож коли прийшли окупанти, він сказав: «Що це я буду орків лікувати, а своїм хлопцям допомогти не зможу?», і виїхав до Запоріжжя. Зараз працює в лікарні тут. Це найдобріша людина.

А ще третього березня до нас привезли росіянина. Треба йому було робити операцію, у нього плече було поранене. Там стояв турнікет, я на нього глянула, згадала своїх дітей. Думаю: росіяни вбивають, а моя дитина на фронті. Я той турнікет укрутила, а він мені каже: «Что ты делаешь?», а я йому: «Це тобі за моїх дітей, які на війні». Я його вдарила кілька разів несильно, кажу: «Говори – «Слава Україні!». А він був розвідником, місцевий фермер взяв його під Новоукраїнкою. І ото поки він лікувався в нас, то ми з нього таки видушили «Слава Україні!». Ну, а наші люди знімали це все – тепер по інтернету це відео гуляє. Я хоч трішки помстилась. На нього всі злі були. За пологовий будинок той в Маріуполі і за все інше. Наш лікар кричав йому: «Як ви могли!? Чому ви прийшли на мою землю? Від кого ви мене визволяєте?». А потім він нас здав, що ми над ним знущалися, і росіяни нас шукали, але ми вже були в Запоріжжі.

Моя донька рятує поранених на фронті вже шість років. Вона там такого надивилась. Як боляче їй руки-ноги складати в мішечки і передавати рідним. Стільки болю за ці роки вона бачила.

Я всім серцем за наші ЗСУ. Ми з чоловіком завжди допомагали чим могли. Навіть зараз, коли отримую щось, як переселенець, хлопцям передаю. Нехай їм буде – їм потрібніше. Я коли бачу військового, обов’язково щось купую йому. Мені боляче бачити, як здорові бугаї сидять у ресторанах, а люди служать.

Я вірю, що мрії збуваються. Я все життя мріяла побувати на заході країни, побачити гори. І діти зробили мені такий подарунок. Зараз я маю єдине бажання – щоб настав мир, спокій і ми зажили щасливо. А з таким президентом, як у нас Зеленський, Україна дійсно заживе і буде щаслива.

Дуже хочеться повернутись на роботу, до свого колективу. Хочеться, щоб домівка залишилась ціла, хочеться знову господарство розвести.