Життя було гарним, спокійним. Усе було добре. А потім прийшла ця війна. Тут, у Донецькій області, все змінилось. Потрібно було кудись їхати. Я боялася за дітей. У мене їх двоє: один син уже дорослий, а іншому на початку війни було дев’ять років. 

Переїхали до Дніпра, жили там майже рік. Хотілося додому, але ми боялись повертатися. Дивилися новини по телебаченню про те, що відбувалося в Бучі, Ірпені - це було дуже страшно. Мої батьки поїхали зі мною, але раніше повернулися. Ми їздили та поверталися багато разів. Зараз поки що в Добропіллі. Але поруч - авдіївський напрямок, і нам дуже страшно. Ми тримаємо руку на пульсі, а рюкзаки – напоготові. 

Валізи були зібрані з самого початку. Ми чекали, доки з Києва приїде старший син. Нікуди не планували їхати без нього. А він не міг виїхати, тому що по Києву переміщатися було дуже небезпечно. Потім йому допомогли там сісти в потяг. Він повинен був приїхати в Краматорськ о 14 годині, але поїзд затримали через обстріли. Дорога була дуже довгою.

Ми взагалі боялися, що той поїзд сюди не доїде. Чоловік забрав сина з вокзалу, а наступного дня обстріляли такий же потяг, що прямував за тим же розкладом до Києва. Там були поранені, наскільки я пам'ятаю. 

Ми спочатку планували перебратися на захід України, бо там у нас рідня. А потім знайомі запропонували житло в Дніпрі. Думали, поїдемо туди на місяць чи два, але так сталося, що виїхали надовго. 

Дивишся новини про те, що навколо відбувається, і стає страшно. До цього звикнути неможливо. Там щось бомбили, там ракету збили… Щоразу боїмося.

Ми були в Дніпрі, коли обстріляли в Краматорську залізничний вокзал, і після цього друг мого племінника відразу пішов на війну - не зміг залишатися осторонь. Зазнав поранення, лікувався. Уже знову на фронті. 

Мене все вражає у цій війні. Коли починаю говорити, емоції беруть гору.