Анастасія пам’ятає, як починалась війна у Попасній у 2014 році. Ще тоді їм довелось виїхати, але маленькій дочці все ще потрібен психолог

Ми з Попасної Луганської області. Виїхали за два роки до повномасштабної війни. Коли був перший напад, ми весь час перебували в Попасній. Навіть тоді, коли майже всі повиїжджали і не стало продуктів. Магазини були порожні, банки зачинені. У черги до банкоматів ставали з четвертої ранку, щоб зняти хоч якісь 300 гривень. А коли все більш-менш налагодилося, то ми вирішили все-таки поїхати звідти подалі від лінії фронту, бо моя донька була налякана тими подіями. Тут, у Слов'янську, було вже тихо. Але коли лунали салюти чи навіть діти гралися та кидали петарду, вона боялася, ховалася в шафу або під ліжко.

Нас рік удома не було. І це важко, навіть якщо їдеш до родичів. Дім є дім. Не всі люди розуміють нашу ситуацію. Є ті, хто зі співчуттям ставиться до жителів окупованих міст чи тих, де йдуть бойові дії, а є такі, що живуть у якомусь власному світі й не зважають на те, що відбувається довкола них. Я про родичів зараз говорю. 

У мене рідних і близьких немає. Є лише рідні чоловіка. Вони живуть у Київській та Вінницькій області. Ми туди на початку повномасштабного вторгнення виїхали – до медичного санаторію в Полтавській області.

Коли ще був перший напад, для нас це стало стресом. Доньці було приблизно два рочки, зовсім була маленька. Ми тоді були в Попасній. Це було майже десять років тому, і я за цей час навчилася з цим справлятися. Зараз уже дію за певним планом, розумію, що і як треба робити. А тоді я працювала в «АТБ» в Попасній. 

Коли повертаєшся додому пізно ввечері, чуєш обстріли й розумієш, що п’ять хвилин тому проходила по тій дорозі, куди вже прилетіло, то геть по-іншому все сприймаєш. А коли повномасштабна війна почалася, то вже не так важко було, бо я вже розуміла, що й до чого. 

Коли перебували вдома, то навчилися розрізняти на слух, які міномети стріляють і де саме. «Точкою-У» били по місту, були прильоти. І ми ще тоді навчились із цим справлятись. Є якісь травми, доньці моїй точно ще доведеться з психологом працювати. 

Мені теж потрібно буде трішки попрацювати над собою, та найголовніше – мати холодний розум і не створювати довкола себе паніку, бо поруч зі мною – діти. Тому я навчилася тримати себе в руках.

Хочеться миру понад усе. Мій чоловік – військовий. Він постійно на роботі. Більше за все мені не вистачає родини. Хочеться, щоб усі були вдома, щоб могли поїхати десь погуляти чи на відпочинок улітку вибратися з сім'єю. Найгірше – що дітки не можуть займатися цікавими справами, відвідувати гуртки. Для менших немає садочків, і через цю війну дітки не можуть розвиватись у соціумі, навчитися спілкуватися з іншою малечею, готуватися до школи. Не вистачає спокою, упевненості в завтрашньому дні. 

Хочеться не перейматися через те, що відбувається зараз. Хочеться точно знати, що зранку прокинешся – і все буде добре.