Євдокія Григорівна має приватне кафе, в якому з початку війни готують їжу для мешканців Охтирки і для українських військових

Я з чоловіком мешкаю в Охтирці. Мені 67 років, я багатодітна бабуся і приватний підприємець. Маю своє кафе. З початку війни допомагала, чим могла. У нас є мучний цех, кухня – там ми готували, пекли мучні вироби, хліб. 

23 лютого я взяла сина і його дружину й ми поїхали у Харків обмінюватися досвідом по бізнесу. Коли їхали додому, то бачили рух військової техніки і польових кухонь. Чоловік мій у цей час був у Києві на лікуванні. Дочка мешкає у Сумах і 24 числа мала їхати до Харкова проїздом через Охтирку. От коли вони заїжджали, то внуки говорили мені, що почалась війна. 

Це було о п’ятій ранку. Почались обстріли. Були сильні бомбардування. 

Було бажання, але ми не виїжджали. У мене невістка і маленькі внуки: їм три і чотири роки. Їх ми відправляли на Черкащину. Коли все стихло, вони повернулись назад.

Коли у місті все почалось, до нас звернувся міський голова з проханням напекти людям хліба і приготувати їжу хлопцям на блокпости. І ми почали готувати з наших залишків, плюс люди з дому знесли, хто що міг, і волонтери теж привозили продукти. Тому все, що можна було, ми готували.  Розкладали у лотки і гарячим тричі на день годували людей. Потім, коли розбили військову частину, до нас перебралися військові кухарі і готували на нашій території. Можливості кухні дозволяли їх приютити. Вони готували для своїх військових.

Мене більш за все шокувала поведінка нашого «братнього народу». У нас містечко невелике, але всі люди згуртувались і давали відсіч цій навалі. Хіба можливо у 21 столітті так відноситись до мирного населення, до людей? Це був шок. 

Зі мною тут на виробництві працюють мій син і невістка. Дочка працювала у Сумах, але вона виїхала в Англію. У неї троє дітей, всі здібні і хочуть навчатись. Її чоловік працює тут. 

Я думаю, що всі люди сьогодні мріють про мир і перемогу. Я не бачу іншої країни для своїх дітей і внуків, ніж наша Україна. Мої внуки самі приїздили на свята до мене у гості, бо мама там працює і не могла поїхати. Вони плакали, коли виїжджали - не хотіли покидати домівку.