Наталія сподівалась перечекати обстріли Харкова у родичів, але їй довелось тікати аж до Полтави
Я з Харкова, працюю вчителем математики. В нашому районі з першого дня було небезпечно. Поряд були влучання, тож вікна повилітали на першому поверсі, але будинок стоїть, хоч і порушили його трішки. Ми переїхали на Москалівку, тому що в нас вимкнули світло і воду.
У перші дні війни я взагалі не розуміла, що відбувається. Маю серйозні проблеми з тиском, тому мені було вкрай погано і я й досі не дуже добре пригадую ті дні. Я не хотіла йти в бомбосховища чи в підвали, тому що не могла навіть ворухнутись – таким сильним був головний біль. Ліків потрібних я не мала, тому що забула їх вдома. А харчі у нас були – ми ж українці, маємо запаси.
Місяць ми прожили у Харкові, а потім син відвіз мене до племінника в Балаклійський район. Але там росіяни дуже швидко окупували село Вербівку. Жити в тій місцевості стало важко і небезпечно. На щастя, нам вдалося повернутись до міста. Але в Харкові також було небезпечно, то ж нам довелось поїхати в Полтаву.
Ми забрали з собою кота. Він боїться переносної клітки, тож пережив чималий стрес, як і ми всі.
Я, як і раніше, працюю вчителем: вчу дітей математиці дистанційно. В сина роботи немає, лише підробітки.
Змінилося життя. У нас була дружня родина, а тепер ми роз’їхалися всі по різним містам. Хтось за кордоном, я в Україні. Брата не можу провідати, бо він живе на кордоні з Донецькою областю – туди складно добиратись. Не думали, що нас колись так розкидає життя. Але ми надіємося, що ми всі повернемося і будемо разом. Я дуже хочу додому, до Харкова. В мене є можливість поїхати за кордон, але серце моє рветься додому.
Я їздила забрати деякі речі. Харків змінився. У нашій школі поміняли вікна: не дивлячись на війну, багато чого робиться. Я вірю, що у нас гарне майбутнє, а наші діти і онуки будуть жити в мирі та злагоді.
