Харкот Аліса, 10-а клас, Одеський ліцей №15

Вчитель, що надихнув на написання — Євтушенко Ксенія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Напевно, кожен українець рахує дні війни. Цих днів вже так багато, що всі втомилися вести підрахунок. Втомилися не тільки рахувати, а й жити цими днями. Життя кожної людини за час війни поділилося на етапи «прийняття». Моє життя під час війни поділяється на 4 етапи.

Перший етап - це початок війни, ранок четверга 24 лютого 2022 року. Я як і більшість людей думала, що це неправда. Може, я сплю?! Коли зрозуміла, що все це реальність, я довго не могла сприйняти цю інформацію. Ще декілька місяців ховаючись від вибухів, я не могла собі пояснити, як до цього дійшло. Усі соціальні мережі писали: «На територію України вторглася росія зі зброєю в руках». Хотілося провалитися крізь землю від смутку й страху. Писали, що не варто панікувати й просто слідувати вказівкам. Це складно робити в таких умовах, але нічого не поробиш. Хоч було й лячно, та мозок блокував цей страх. Я намагалася бути байдужою до цього, та, на жаль, недовго трималась.

Другий етап – це переїзд в іншу країну. Цей період був дуже стресовий. Коли ти збираєш речі, знаючи, що вже завтра тебе тут не буде. Це неймовірно жахливе відчуття. 

У тебе нема розуміння того, коли ти приїдеш, коли ти зможеш знову побачити своїх друзів та сім’ю. Ти просто маєш ковтнути цей біль і зібратися. 

Я більше доби їхала в автобусі до Чехії - Праги.. Коли я, моя мати та сестра приїхали туди, усі були втомлені як морально, так і фізично. У мене є родичі в Чехії, які прихистили нас на деякий час. А хороший чоловік дав нам будиночок в області. Тож із цим не було проблем. Але найбільш жахливою подією під час цього етапу були спроби прижитися там. Я ходила до чеської школу. Мені поталанило, що в моєму класі були українки. На жаль, від деяких вчителів навіть було упереджене ставлення до українців, але я вдячна більшості чехам за розуміння. Окремим жахом було вивчання чеської мови, вона нескладна. Та коли ти намагаєшся насильно вчити мову тому, що не знаєш, чи повернешся ти в рідний край, це дуже бентежить і заважає вивчити нарешті мову. Також не менш жахлива річ полягає в тому, що ти живеш у чужій для тебе країні й читаєш кожен день новини, ти просто молишся, щоб нічого поганого з рідними не сталося. Довгий час я намагалася прижитися там, але не змогла.

Третій етап для мого стану був спасінням. Я знову приїхала в рідне місто Одеса. Коли я їхала до Одеси, я була настільки щасливою, що не могла повірити в це. Можливо, для багатьох це може здаватися диким.

Мене запитували: навіщо я покидаю країну, у якій тихо й мирно, та їду туди, де небезпечно. Усе дуже просто: мені погано перебувати в чужій країні проти власної волі, незалежно від того, чи безпечно там. 

Я не можу покинути власний дім так просто. Відчуття того, що ти не в тому місці, не в той час, ти сама не своя, на стільки виснажує морально, що недалеко до депресії. Мені було більш тривожно там, де спокійно, а не там, де незрозуміло, як довго тобі залишилося. Я зізнаюсь: перший місяць після повернення було трохи лячно від вибухів, але через деякий час дещо змінилося. Мій рідний дім, я так його люблю. Я буду жити в рідному місті поки є можливість. А для того, щоб цю можливість збільшити та подовжити, треба допомагати тим, хто захищає нашу країну, що я й почала робити.

Четвертим етапом є прийняття. Я довго йшла до звичайного прийняття всього, що зараз відбувається. Наразі я живу своїм спокійним життям, хоч і з тривогами, вибухами. Майже всі вже звикли до такого життя. Це сумно, що доводиться звикати до таких умов, аби не зійти з розуму. Поки ми тримаємося. Усе добре. Я допомагаю армії грошима, просуванням зборів, підтримкою.

На мою думку, кожен зараз має хоч чимось допомагати нашим героям, заради спільної перемоги. Українці мають об’єднатися та йти з піднятою головою до кінця, навіть з перешкодами. Ми – сильна нація. Слава Україні!