Євтушенко Ксенія Сергіївна, учителька української мови та літератури

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Крізь сон чую звук, який для мене здався дивним. Розплющую очі. Повторний звук. Але я вже розумію, що це вибух. Мені здалося, що десь близько. Потім тиша. Я ще на той момент не думала про масштаб трагедії. Не розуміла, що мене очікує далі. На годиннику була п’ята ранку. Тепле ліжечко взяло гору, і я лягла спати далі. Але постійні сповіщення, які надсилалися на мій телефон у телеграм, привернули мою увагу. Мій 11-Б клас почав переписуватися. Одні говорили, що все добре, інші почали панікувати і казати, що почалася війна: росія напала на Україну.

24 лютого 2022 року я зібралася на роботу та пішла, не розуміючи, що відбувається. А можливо, що не хотіла вірити в щось погане. Намагаюся на речі дивитися з позитивної сторони: так легше жити.

Тато з мамою на той момент проживали недалеко від міст Буча, Ірпінь та Гостомель: у селищі Немішаєве. За короткий час вони опинилися в окупації. Мій рідненький татусь не розповідав мені всього того, що там відбувалося, бо не хотів, щоб хвилювалася за нього.

Протягом двох місяців кожного ранку я очікувала на смс або дзвінок від нього, що все добре, ок. У нього був кнопковий телефон, він тримав заряд довгий час. Одного разу я змогла до нього додзвонитися, він взяв слухавку. Cказав, що цілий день окупанти б’ють по місту Ірпіню. Потім на тій стороні звязку я почула автоматну чергу. Зв'язок перервався. Не дай боже відчути комусь той страх, який пронизував все моє тіло. Минуло декілька днів, тато вийшов на зв'язок. Мені стало спокійніше. Через деякий час у телефонній слухавці від батька я почула такі слова: «Окупанти пішли. Наші хлопці прийшли». Чесно зізнаюся, що тоді я зрозуміла, що таке плакати від щастя. Моє обличчя відчуло ті теплі сльози радості.

Але повернуся до міста Одеса, у якому я проживала під час повномасштабного вторгнення. У перший день війни ввечері через негативний емоційний сплеск, у мене підкосило ноги. Це в прямому сенсі, їх відняло. Слава Богу я змогла себе заспокоїти, і все минулося. Далі почалися дні, коли поєдналися повітряні тривоги з пошуками укриття. Бо в перші дні важко було зрозуміти, що робити. Також не було багато укриттів. А якщо десь і були, то я фізично не встигла б добігти. Я три місяці ночувала на розкладушці в коридорі, вікна позаклеювала скотчем. Уроки я проводила в онлайн. Але через постійні обстріли нашої енергетики, відбувалися постійні відключення електроенергії. 

Щоб провести уроки, я бігала до пунктів «Незламності», до подруг та колег додому. Навіть прокидалася о другій годині ночі, щоб зробити запис уроку.

Завантажувала на свою сторінку в ютубі, а посилання надсилала дітям у класрум. Одним словом: звикала до нових реалій життя. Також я разом із колегами ходила плести сітки для наших янголів-охоронців. Разом із колегами, батьками та дітьми проводимо благодійні ярмарки, а за отримані кошти купуємо та надсилаємо необхідні речі для хлопців та дівчат на передову. Проводимо благодійні акції: збираємо ліки, речі та харчі для наших захисників та захисниць.

Війна забрала життя багатьох українців, зайшла майже до кожної хати. Мене лякає думка, що скільки не народиться дітей - ціле покоління. Прийде час демографічної кризи. Мій брат та племінник захищають неньку-Україну, боронять великою ціною. Я турбуюсь за них, пишу брату, а про племінника питаю в тата. Одне маленьке смс «Усе добре» гріє мені душу.

Перший рік повномасштабного вторгнення я перебувала в стадії нерозуміння та страху, другий рік – у стадії поєднання боротьби оптимізму та песимізму. Коли я зранку прокидаюся, то дякую Богові за новий день та нашим захисникам, які боронять нашу рідненьку Україну від загарбників. Іде третій рік війни, який, на мою думку, буде переможним. У мене бурлять почуття віри в те, що скоро настане той час, коли я не буду боятися лягати спати, не будуть лунати ці страшні повітряні тривоги, а буде мирне небо над Україною. Слава Україні!