Валентина Іванівна ніяк не могла змиритися з тим, що чужинці прийшли на українську землю. Вона намагалась переконувати окупантів, що вони вчинили неправильно

Я з Миколаївської області, зі Снігурівки. Пенсіонерка, у минулому медпрацівник. У дитячому садочку 35 років проробила. Була в окупації дев'ять місяців. 

Невістка моя перед війною померла від онкохвороби в 35 років, залишилося двоє діток у сина. А він - діабетик, і зі слухом у нього проблеми. Я його вмовила виїхати й вивезти онуків. Казав, що грошей немає, але ми все зібрали, що в мене було, і люди допомогли з маршруткою. Вони аж у липні виїхали. А перед цим, 

Я вже до брата перебралася, бо в нього підвал більший. Росіяни так бахкали, що я думала, живого місця не залишиться. Коли був проміжок між бахканням, то ми їздили на велосипедах собак годувати. 

У мене картопля була, я ділилася з людьми. І запаси продуктів були. Так і вижили. Я з росіянами не сварилася, виказувала дещо. Мені такі траплялися, що трошки й слухали… 

Багато ми пережили. Хати горіли, люди гинули. Тут жінки на лавках сиділи і на місці загинули. А ті росіяни такі хитрі! Казали, що це наші. Стільки зруйнували всього! У сина був приліт, вікна повилітали. У людей наших багато пошкоджень. 

Я з росіянами говорила: питала в них, навіщо Путін їх сюди прислав. Відповідали, що в них контракт, наказ. А я їм казала, що їхні гроші криваві й щастя їм не принесуть. На блокпості сказала оркам, що вони мені дітей перелякали, а вони: «Это ваши». А я доводила їм, що це вони стріляють по мирному населенню. 

Я декілька разів прощалася з життям. Розуміла, що можу не вижити. Тут хоронили людей у садках, і я по телефону казала, щоб мене потім перепоховали. Я була вже в такому стані, що готова була йти на блокпост і кидати гранату в тих окупантів. Мене чоловіки стримували, казали, що постраждає вся вулиця.

Мене шокує сама війна. Сидиш у підвалі, зверху все сиплеться, і знаєш, що це не бункер. Шокувало, що окупанти такі нахабні. Йдуть у хату до людей, на блокпостах тебе обшукують. Я ще й ходила через лісок картоплю садити. Не знаєш, де тебе вб'є, але страх треба було перебороти.

Дякую, що всі допомагають нам. У мене тепер тільки праця й праця. До сина приїхала на город - треба ж виживати. У людей ще тяжче: хати знищені. У мене тільки вікна побиті й дах. Ми залатали самі, за свої пенсії. Зараз усе так дорого!

Мені 64 роки, і за городами дивитися треба, і садити. Ми вже трошки в Снігурівці розслабилися. Життя налагодилося. Світло, воду дали. Гуманітарку видають. Україна нам допомагає. Я дякую за  коробку з допомогою Фонду Ріната Ахметова. Ми сиділи й плакали.

А на Великдень росіяни С-300 в нас кинули. Розбили будинок культури, школу.  Мій син повернувся, і його шестирічна дитина так тряслася, така була перелякана! І що їм робити? Знову їхати звідси? І «Шахеди» літали позавчора. Чули, як гудуть десь, і молилися, щоб на хату не впали.  

Росіяни знищують нас ні за що, тільки тому, що ми українці.  А скільки ж дітей, людей гине!

Я думаю, що треба об'єднатися всім і з нашої землі росіян викинути. І не жаліти нікого. Вони нелюди. Дуже тяжко усвідомлювати, що наші солдати віддаватимуть свої життя, щоб їх вигнати. Вони мають бути покарані. Чекаємо на перемогу, щоб повернулися наші хлопці живі та здорові. Богу буду молитися за них. Я знаю, що підприємці допомагають нашим воїнам, тому що надія тільки на наших героїв, що нас звільнять.