Шибка Сергій, 9 клас, Запорізька гімназія №78

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рубанова Наталія Леонтіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я пам’ятаю той ранок — 24 лютого 2022 року. Ранок, коли все життя розділилося на «до» і «після». Я пам’ятаю, як ми вдома дивувалися, коли всі навколо почали говорити, що почалася війна. Не хотілося вірити. Мозок наче не сприймав цю інформацію. Тіло теж ніби не реагувало, бо все це здавалося страшним сном.

Але коли я побачив, як батьки розмовляють з друзями, з бабусею, з дідусем — я побачив у їхніх очах справжній страх. Я дивився на свою маленьку сестричку, яка зовсім не розуміла, що відбувається, і в той момент зрозумів: щось справді не так.

Було відчуття, наче серце стискається, але водночас ти ніби чекаєш, що от-от все стане, як раніше. Але воно не стало.

Я добре пам’ятаю, як наша сусідка з другого поверху сказала, що за 15 хвилин у місто зайдуть танки. І я ніколи не забуду, як мої батьки схопили дві валізи, і ми почали бігти. Бігти кудись в укриття.

Звук сирени… Зараз він вже здається звичним, але тоді це був справжній жах. Здавалося, що просто зараз з неба почне падати щось страшне, почнуться вибухи. Повний шок. Повне нерозуміння: чому, навіщо, для чого? Адже ж усе було добре.

Ми зібрали валізи й поїхали до бабусі й дідуся в Пологи, бо думали, що там буде безпечніше. Я пам’ятаю цей день, бо тоді моїй сестричці виповнювалося три роки. У той день в місто зайшли окупанти. Я пам’ятаю, як мама стояла на кухні без світла й плакала, бо не знала, що зробити замість святкового торта. Магазини були зачинені, світла не було, а торт, який обіцяли привезти, так і не привезли.

Мама взяла все, що знайшла: зробила млинці, перемазала їх згущеним молоком, прикрасила горішками. Так ми зробили для сестрички святковий торт. Ми запалили свічку, яку знайшли від мого минулого дня народження, і відзначили це маленьке свято посеред великої біди.

А 7 березня почалася страшна атака. Я пам’ятаю, як ми падали зі сходів від вибухів, як ховалися в підвалі. Це був такий страх, що хотілося тільки одного — прокинутись, як від поганого сну. Але це не був сон.

Життя в Пологах було дуже важким. Ми сиділи без води та світла, в холодних кімнатах, одягнені в кілька светрів і ковдр, щоб хоч якось зігрітися. Взимку холод проникав у кожну щілину будинку. Ми заряджали телефони від автомобільного акумулятора, бо не було іншого способу залишатися на зв’язку.

Кожна нова ніч могла стати останньою. Ми ночували у ванній кімнаті, бо вона вважалася найбезпечнішим місцем, а коли сирени кричали, бігали в підвал. Серце шалено билося від кожного вибуху. Ми провели там понад два тижні, а потім вирішили повертатися в Запоріжжя, бо окупанти вже зайшли в місто.

Найстрашнішим для мене було те, як бабуся й дідусь попросили нас їхати, залишити їх там, у рідній хаті. Я бачив, як мама плакала, ставала перед ними на коліна, просила їх поїхати з нами, але вони вирішили залишитися.

Ми поверталися додому, обкладені іконами. Я пам’ятаю момент, коли танки, що здавалися персонажами з комп’ютерної гри, раптом стали реальною загрозою. По дорозі ми бачили розкидані міни й відчували, як кожна перевірка могла стати останньою. І тільки тоді, коли нас зустріли українські військові, я відчув справжнє щастя й свободу.

Але моя душа й досі плаче за бабусею й дідусем, які залишилися там, з вірою, що це скоро закінчиться.

Ця війна забрала в нас спокій, але не забрала найголовнішого — нашу віру й силу жити. Я навчився розуміти, що означає втратити відчуття безпеки. Війна показала мені, як дорого коштує просте — мати дім, у якому ти спиш спокійно. Тепер кожен вибух, кожна новина про ракетну атаку б'є по серцю. Тепер я розумію, як це — боятися за життя своїх близьких кожного дня.

Я бачив, як мої батьки стали іншими: більш мовчазними, більш напруженими. Вони намагалися посміхатися для нас із сестрою, але в їхніх очах була тривога. Я бачив, як мама ночами тихо плакала, щоб ми цього не бачили. Я бачив, як тато кожного ранку читав новини, зціпивши зуби.

Війна змінює не тільки міста й будинки — вона змінює людей.

Я став дорослішим за цей рік. Я зрозумів, що справжня цінність — це не речі, не гроші, не техніка. Справжня цінність — це життя, це обійми рідних, це їхній голос поруч. І хоча я часто боюся за бабусю й дідуся, які залишилися в окупації, я знаю, що наша сім’я тримається разом серцем.

Жах війни — це не тільки вибухи й руйнування. Це відчуття, що ти вже ніколи не будеш таким, як раніше. Це пам’ять, яку ти носиш у собі щодня: пам’ять про страх, про біль, про любов, яка стає ще сильнішою серед біди.

Це есе — не просто спогад. Це моя молитва. Молитва про мир, про повернення всіх, хто зараз далеко. Про те, щоб жодна дитина більше не знала, що таке війна. Щоб жодна мама не плакала ночами, боячись за своїх дітей. Щоб жоден тато не йшов на фронт із думкою, що може не повернутися.

Я вірю, що настане день, коли ми будемо святкувати не день народження під звуки сирен, а під веселий сміх. Я вірю, що ми повернемо те, що забрала війна: наші мрії, нашу радість, нашу свободу.

Ця війна навчила мене не здаватися. Навчила триматися за найменші радощі. Навчила цінувати кожен новий день. І навіть коли страшно, навіть коли здається, що сили закінчуються, я знаю: ми вистоїмо. Бо ми — Україна. Ми народ, який ніколи не здається. Ми — серце, яке б’ється за свободу. І я пишаюся тим, що я українець.

Ми обов’язково переможемо, бо правда на нашому боці. Слава Україні!