Ляшук Микита, 8 клас, Лисичанська гімназія №25 Сєвєродонецького району 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Надолько Раїса Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року, ми з мамою прокинулися рано вранці від того, що наші собаки у дворі дуже голосно гавкали. На годиннику було близько 5 години ранку. А потім, ми почули незрозумілі звуки, наче щось гупало, та зрозуміли, що це звуки вибухів. Так ми дізналися, що почалась війна.

Страх, розпач, що робити далі?

Батько був у відрядженні та одразу не було зрозуміло що потрібно робити. Мама почала збирати речі у валізи, а мене попросила увімкнути новини на телевізорі. Поки по телевізору розповідали про ракетні удари по аеродромах країни, мама телефонувала татові. На щастя, з ним було все добре, незважаючи на те, що ракети влучали в будівлі, розташовані неподалік від нього. Зібравши деякі речі, ми сиділи вдома та чекали на тата. Через 2 години батько був вдома.

Через деякий час мамі зателефонували з роботи та повідомили, що оголошено загальну евакуацію та нам необхідно виїжджати з міста у безпечний район країни.

Так сталося, що у 2014 році ми з родиною вже виїжджали з міста, до м. Харків, бо тоді також починались бойові дії в Лисичанську, але того разу все скінчилось протягом декількох місяців та ми повернулись додому. Тому, сподіваючись, що все буде як у 2014 році, батьки взяли лише необхідні речі та ми рушили в дорогу.

Вдома залишилась лише бабуся, яка не хотіла їхати, собаки та кішка. Так почався наш шлях у невідомість...

Коли ми виїжджали з міста, нам назустріч йшли цілі колони різної бойової техніки, яку об’єднувало одне -  українські прапори, які майоріли на вітрі на  кожному автомобілі.

Пізно вночі ми прибули до міста Синельникове, Дніпропетровської області та розташувалися у гуртожитку професійного ліцею. Серед евакуйованих було дуже багато дітей, та вся вони, незважаючи на ніч бігали по будівлі та знайомились один з одним. Для дітей це була цікава подорож, адже ніхто тоді ще не розумів, що додому ми не повернемося вже ніколи.

Серед дітей я зустрів свого знайомого Максима, з яким ми відвідували один дитячий садочок. Ми з ним потоваришували та спілкуємось і сьогодні, хоч і живемо у різних містах України.

У гуртожитку ми жили з лютого до серпня 2022 року. За цей час дуже багато людей допомагали нам. Щодня небайдужі люди привозили до гуртожитку речі, їжу, іграшки, посуд тощо. І найголовніше – ми відчули  моральну підтримку, що на той час було найголовніше. Мене і мою родину, а також декілька десятків інших родин, яким довелося залишити свої домівки, не залишили наодинці з бідою. Це була не просто матеріальна та моральна допомога, а справжнє відчуття, що ти не один. Особливу роль зіграли волонтери, які день і ніч працювали, щоб допомогти таким, як ми.

І тоді я зрозумів, що людяність, відіграє дуже важливу роль, вона відкриває серця та допомагає нам берегти цей світ.

І я дуже вдячний тим, невідомим мені людям, які не зважаючи на свої проблеми та негаразди, у такий важкий час для кожного з нас, не залишили нас наодинці зі своїми проблемами, кожен намагався допомогти чим міг. Саме ця подія змінила мене назавжди. Тепер я знаю, що сила допомоги безмежна і разом ми зможемо здолати будь які труднощі.