Я живу в місті Лебедин Сумської області з татом-пенсіонером. Йому 97 років, мені - 54.
Пам’ятаю, як прокинулась зранку і побачила по телебаченню, що почалась війна. А потім була сирена.
Найстрашніше – обстріли. Було дуже страшно і моторошно, коли обстрілювали з літаків, кидали бомби на нас. Це було найважче. Шокують зруйновані будники, шокує, коли гинуть мирні люди, діти.
Донька виїхала на захід України до знайомих, а ми з батьком тут залишалися. Допомагали нашим військовим.
Як і всі, хто бачив військові дії, ми стикнулись з психологічними проблемами. Було дуже страшно.
Я думаю, що хлопці наші скоро відженуть окупантів. Ми віримо в перемогу і в те, що буде все добре. Наші воїни звільнять нашу Україну від загарбників. Віримо в краще, віримо в те що буде все добре, переможемо, відновимо нашу країну, і буде все добре. Звісно не швидко, але все прийде тільки гарне.
