Людмила Матієнко | Маріуполь

"Ми стояли в черзі за хлібом. Я був 327-й. А хліб так і не привезли!"

У Дніпрі відкрили перший в Україні соціальний гуртожиток для родин з Маріуполя. Він створений коштом доброчинників та міського бюджету і зможе розмістити 35 родин. Переселенці проживатимуть у ньому безоплатно, розраховуватимуться лише за комунальні послуги.

Кореспондентка проєкту Радіо Свобода «Ти як?» завітала до гуртожитку, познайомилася з його мешканцями і довідалася про умови проживання у закладі.

Серед пожильців гуртожитку – і Людмила Матієнко з родичами. Жінка з чоловіком, двома синами та мамою – також із Маріуполя. Ледь не вся її родина служить у поліції: вона сама, її чоловік і старший син.

Ми стояли в черзі за хлібом. Я був 327-й. А хліб так і не привезли!

Людмила (посередині) з молодшим сином і мамою, червень 2023 року

Людмила чітко запам'ятала перший день повномасштабного вторгнення. О 3-й ночі пролунали вибухи – їх з чоловіком підняли за тривогою.

«Ми встали, стали збиратися. Старший син – також, він тоді був курсантом. Молодшого сина – до бабусі. А ми з чоловіком – на роботу: я у свій райвідділок пішла пішки, він – у свій. Думки виїздити не було – робота ж. Ще 23 лютого нам на постійне носіння видали зброю, тобто припускали, що щось буде. Евакуації як такої не було, частина наших співробітників виїхала. Кілька днів я ще заступала на службу. А 27 лютого нас, жінок, розпустили. Чоловіків – ні», – пригадує жінка.

Людмила з меншим сином і мамою та ще кількома родичами 10 днів прожили в підвалі батьківського будинку. Це була стара купецька споруда з міцними стінами. Зникли світло й газ, але в підвалі були ліжка, запас їжі та води. Готували надворі – на вогнищі. Люди тижнями не бачили хліба. З борошна й води на багатті смажили палянички.

«Ми так раділи дощу! Можна було набрати воду. Снігу раділи! Топили сніг. І морозу раділи – він допомагав зберігати продукти», – каже Людмила.

Її син, 15-річний Кирило, згадує: «Ми стояли в черзі за хлібом. Я був 327-й. А хліб так і не привезли!»

А його бабуся Алла боролася за життя в черзі за дровами: «Привезли, люди хапають. Я одну дровиняку схопила, хтось вирвав, другу – так само. А за третю я вже міцно вхопилася. Думаю: все, не віддам. Триметровий брусок, де й сили взялися!.. Треба було вижити».

«Ідеш по воду і просиш: «Господи, коли що, то давай зразу – щоб не без рук і без ніг, а тільки раз – і все», – каже Людмила.

Чоловік Людмили працював вибухотехніком. Він одним з перших виїздив на місця обстрілів – на розмінування. З розбомбленого російськими військами пологового будинку він виносив на руках породіль і немовлят. Найбільше родина боялася за нього, каже жінка.

«Коли пологовий будинок розбомбили, він прибіг додому. Стоїть. 43 роки чоловікові. Він стоїть, ридає: «За що? За що отаким малесеньким дітям», – розповідає вона.

Потім родина перебралася жити до родички в інший район, який здавався безпечнішим. Обстріли, згадують, були з усіх боків – і з неба, і з моря.

«Коли тата відпустили на один день, ми лежали всі в підвалі. Коли чуємо: летить винищувач. Гул! Він пролетів. П’ять секунд тиші – і вибух. Вибухнуло на «Азовсталі», увесь будинок затрясся. Тато каже: «Тут небезпечно». Вранці тато пішов на роботу, але раптом повернувся. Дав нам п’ять хвилин на збори. Бабуся – як була, так і вийшла», – згадує їхній син Кирило.

Людмила додає: «Гради», артилерія – нам уже було все одно. Ми готували їсти під обстрілами. Єдине – літак. Такий гул! Коли летів літак – усі в розсипну. А він же не один літав».

П’ять разів родина намагалася вибратися з Маріуполя. Ні евакуації, ні зв’язку, ні «зеленого коридору» не було, каже переселенка. Зрештою пощастило – виїхали власним авто.

«Чоловік поголився, щоб його не сприйняли на блокпостах за військового. Зібралися і поїхали. Наша машина була ціла. Ми проїхали 16 блокпостів ворожих. Перші 10 були найстрашніші – багажник, бардачок, документи, все дивилися. У нас був напис «Діти» – то зазирали в машину, перевіряли, чи є діти», – говорить Людмила.

На одному з блокпостів було особливо страшно, згадує Кирило: «Кажуть: «Дайте картку з реєстратора». Ми кажемо: «Та він у нас не працює». І тоді отой російський військовий зробив такий рух зброєю, що ми зрозуміли – нас тут же можуть розстріляти».

Зрештою через Мангуш і Бердянськ родина дісталася Запоріжжя.

«Я прокинувся, дивлюся: наш, український блокпост! Тато каже: «Ми в Запоріжжі». Це була така радість! Я так був радий побачити українські прапори!» – згадує хлопчик.

Кирило з Умкою

Всі випробування з родиною пережив домашній улюбленець – домашній тхір на ім’я Умка. Тваринці чотири роки.

«Це хижак, ми його годуємо м’ясом, розповідає Кирило. – Усі дні в Маріуполі він пережив з нами. Спершу давали м'ясо, але коли у м’яса з’явився тухлий душок – ми не стали ризикувати, перевели його на сухий корм. Скількись-то днів він взагалі нічого не їв, у підвалі, дуже схуд».

Краєвиди Маріуполя в гуртожитку для переселенців

За понад рік, який минув з дня виїзду з дому, родина поміняла не одне місце проживання. Весь час сім’я була розділена: батько зі старшим сином служать на Донбасі, Людмила – також на службі, але в іншому місті, її мама з сином – в одному з містечок Дніпропетровщини.

Соціальний прихисток, який запропонували в Дніпрі, каже Людмила, – справжня знахідка в їхній ситуації: «Коли нам дали гуртожиток, телефоную мамі, кажу: «Ну що, ми виграли приз!» Це сприймалося, як подарунок. Скрізь класний ремонт, душ, туалет…»

«Я дуже важко переносила все це. З пів року я ридала. У своїй квартирі в Маріуполі я прожила понад 40 років! Мені дуже важко звикати до нових умов. Прокидаюся вранці – чужі стіни. З собою немає звичних речей, футболка, штани і пальто тільки… Зять жартує: «Ви кудись виїздили, подорожували?». «Ні, кажу». «От тепер подивитеся всю Україну», – розповідає її мама Алла. Жінка налаштовує себе, що війна закінчиться скоро – щоб повернутися додому: «Коли проїздили Дніпром, він нам здався чимось схожим на Маріуполь. І все ж – ближче додому».