Наталя Миронівна живе поряд з зоною обстрілів і від самого початку війни не знає спокою

Я з села Олексіївка Нікопольського району. По телебаченню увесь час говорили, що на кордоні стоять війська росії, тому мені було неспокійно на душі задовго до нападу. На фоні цього загострилися давні хвороби. А 24 лютого війна стала вже фактом.  

Як почалося повномасштабне вторгнення, транспорт не ходив, складно було дістатися до аптеки в райцентрі. Спочатку було важко. Зараз набагато легше.

Ми живемо поруч із районом бойових дій. Чуємо щодня прильоти по Нікополю. У нас усе бахкає, хата підстрибує - спокою немає.

Уся моя родина живе в Дніпропетровській області, ми нікуди не виїжджали. У мене собачка. На кого я її лишу? Поки обстріли гупають, вона ховається. А тоді виходжу до неї, і вона така рада, такими очима сумними дивиться! Зараз дуже багато людей виїхали з села, а собак позалишали вдома. Хтось їх підгодовує. І лежить той бідний песик, нудьгує. Він не живе по-справжньому, хіба що просто дихає. Він не бачить своїх господарів, не радіє життю. Я не можу так вчинити, просто не можу.

Кажуть, що люди звикають до всього.

Я допомагаю собі заспокійливим, тому що не можу просто взяти себе в руки і відсторонитись від цих страшних подій.

Мені боляче від усього, що коїться. У мене своїх дітей немає, але я переживаю за всіх.

Я прокидаюсь і лягаю спати з молитвою до Бога, щоб війна скінчилася якнайшвидше. Не знаю, на якому рівні повинно прийти до нас усіх просвітлення, щоб закінчилося це страхіття. Мрію про перемогу.

Моя мама 1927 року народження, вона після Другої світової  війни молодою була. Пам'ятала, як було важко. Але все відродилося, налагодилося, і люди жили мирно й добре. Тоді всі старалися, дуже прагнули до щасливого життя. І я думаю, що теперішнє покоління не зволікатиме. Ми раніше не цінували того, що мали. А тепер, може ж, кожен хоч трошки подумає, що треба робити, щоб жити по совісті.