Євтошук Анна, 10 клас, Любомльський ліцей №3 Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федонюк Наталія Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У кожної людини в житті є момент, коли світ раптом змінюється. Можливо, це трапляється через радість, можливо ‒ через втрату, але після цього моменту ми вже ніколи не залишаємося тими, ким були. І є події, які залишають у нашій душі слід на все життя. Вони стають точкою відліку – «до» і «після». Для мене такою подією стала війна, яка прийшла в Україну в лютому 2022 року. З першого дня вона змінила мій погляд на світ, моє розуміння людських цінностей, сили, слабкості. Вона увірвалася в моє життя, як грім серед ясного неба, і змінила мої уявлення про добро, зло, страх, слабкість, силу і найголовніше ‒ про допомогу. Але найбільше вона відкрила переді мною істину, про яку раніше я знала лише з книжок: справжня допомога – це не просто вчинок, це прояв глибокої людяності, що здатен рятувати життя, змінювати долі і надихати на боротьбу. Саме ця допомога стала світлом у темряві, яке я побачила завдяки своїй вчительці зарубіжної літератури.

Уроки Наталії Анатоліївни завжди були для мене особливими. Вона не просто навчала нас сюжетів і персонажів, вона вміла відкривати глибші сенси.

Одного разу, вже після початку повномасштабної війни, вона сказала на уроці: «Ми читаємо ці книги не лише для того, щоб знати історії. Ми читаємо їх, щоб вчитися бути людьми в найскладніші часи».

Тоді вона дала нам завдання написати есе на тему: «Подія, яка змінила все. Сила допомоги». Спершу я не знала, з чого почати, але потім згадала той день, який назавжди залишиться в моїй пам'яті. Коли я чула слово «війна» раніше, воно здавалося мені чимось далеким, майже книжковим. Так, я знала про Другу світову війну, читала про неї в підручниках, слухала спогади ветеранів, дивилася фільми. Але те, що війна може бути тут і тепер, у ХХІ столітті, в моїй країні – здавалося неможливим.

Аж поки одного ранку мене не розбудили слова мами: «Почалася війна». Ця фраза пролунала як постріл. Вона ніби стерла з мого життя спокій, дитячу наївність і безтурботність. В один момент усе змінилося.

Наше містечко на Волині не зазнало бомбардувань, але ми одразу відчули війну через потік біженців, звуки сирен, тривогу в очах дорослих і новини, які щодня приносили біль. У нашій школі почали навчатися діти із Київщини, Харківщини, Маріуполя, Чернігівщини. Одні були мовчазні, інші намагалися не показувати страх, але в їхніх очах жила війна.

Розповіді про зруйновані домівки, втрачених рідних і дорогу до безпеки змусили мене зрозуміти: війна – це не лише бої на фронті, це й боротьба за душі, за життя, за гідність.

Одного дня до нас у клас прийшла дівчинка з Бучі. Її звали Софія. Вона мовчала, сиділа осторонь, не відповідала на запитання вчителя. У її погляді було щось, чого я не могла зрозуміти – сум, страх, втома. Ми з дівчатами спочатку не знали, як до неї підійти, що сказати. Але якось після уроків я побачила, як вона плаче біля роздягальні.

Я просто сіла поруч і сказала: «Я не знаю, що тобі сказати, але якщо хочеш – я посиджу з тобою». Вона мовчала.

Але наступного дня вона сіла поруч зі мною на уроці. І ще через тиждень ми вже пили чай у мене вдома, і я слухала її розповідь про те, як вона втратила дім, а її тато зник безвісти. Це був момент, коли я зрозуміла: допомога ‒ це не обов'язково щось велике. Інколи це просто підтримка словом, присутність поруч, щире бажання поділитися теплом. Я побачила, як доброта і увага здатні розтопити кригу в душі, повернути віру, бодай на мить. І саме тоді я відчула себе сильнішою, бо допомога комусь дала силу й мені самій.

Я часто думала про те, як змінюється людина у воєнний час. Війна оголює все справжнє. Здається, ніщо не має значення ‒ крім життя, близьких і взаємопідтримки.

Ми на Волині жили відносно спокійно, але кожен із нас мав свій фронт. Мої батьки стали волонтерами. Мама збирала ліки, тато возив допомогу на схід. Я разом із іншими учнями допомагала на складі ‒ сортувала речі, пакувала коробки. Ми всі стали частинкою великої справи. І хоч я не носила зброї, відчувала, що моя робота теж важлива. Завдяки пораді нашої вчительки, ми також почали читати листи військових, які отримували наші малюнки.

В одному з них солдат написав: «Ваші слова ‒ як промінь світла в окопі. Дякую за тепло, яке гріє навіть у холоді війни».

Ці прості речення пробудили в мені відповідальність: якщо ми можемо бути для когось цим «променем», то повинні ним бути. Мені здається, що саме війна змусила багатьох із нас вирости. Я побачила справжніх героїв не лише на екранах чи в новинах, а й поруч: у медсестрах, які працювали без сну, у волонтерах, які ночами сортували вантажі, в учительці, яка попри тривоги й біль продовжувала навчати нас добру.

Наталія Анатоліївна часто говорила: «Справжня сила ‒ у співчутті». Тепер я це зрозуміла на власному досвіді.

Сила допомоги ‒ це не просто поняття. Це те, що здатне врятувати людину. І не лише фізично. Іноді допомога рятує душу. Після розмов із Софією ми стали подругами. Вона не одразу відкрилася, але з часом почала посміхатися. Ми разом писали листи для військових, робили ляльки-мотанки, говорили про мрії. Вона зізналася, що хоче стати психологом, «щоб допомагати дітям, які пережили жах, як я». Я слухала ‒ і плакала. Ось вона ‒ сила допомоги. Одна добра дія породжує іншу.

Можливо, найбільше ця війна навчила мене вірити в силу єдності. Коли люди разом, коли вони не байдужі – тоді виникає диво.

Ми стали сильнішими саме через нашу здатність допомагати, підтримувати одне одного. Ця допомога – це прояв любові, співчуття і справжньої сили духу. Для мене особисто ця війна стала тим рубежем, після якого я вже ніколи не буду такою, як раніше. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи люди здатні запалити світло. І що найбільша зброя українського народу – це не тільки ракети чи дрони, а серця, наповнені добром. Бо допомога, навіть маленька, здатна зрушити гори.

Війна змінила моє життя. Вона забрала в мене відчуття безпеки, але дала натомість інше ‒ віру в людей, у доброту, у важливість кожного. І велику вдячність до тих, хто допомагає іншим не з обов'язку, а з душі.

Але те, що допомогло мені пройти через страх і біль, – це людська допомога. Я бачила, як вона змінює долі, відновлює віру, повертає сенс. І саме вона дала мені сили жити далі, мріяти і вірити в перемогу. Моє есе народилося не лише з подій, а з натхнення, яке дала мені моя вчителька. Вона показала нам, як важливо не залишатися байдужими. І я хочу передати це далі. Колись, після Перемоги, ми будемо згадувати ці роки. І я вірю, що найбільше ми будемо згадувати не страх чи втрати, а людську допомогу ‒ ту, яка робила нас сильнішими. Бо справжня перемога починається не на полі бою, а в серці людини, яка не зламалась і простягнула руку тому, хто її потребував.