Сотник Олена, Дружній простір до жінок та дівчат «Вільна» у м. Суми

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Олена. Я вчителька-психологиня, мама особливого хлопчика, і ця історія - про те, як одна подія змінила не лише моє життя, а й життя моєї родини, і допомогла мені знайти своє покликання - допомагати іншим родинам знаходити світло в темряві.

Початок повномасштабного вторгнення став для нас справжнім пеклом. Ми опинилися в окупації - з чоловіком, маленьким сином, донькою і батьками тяжко хворими інвалідами. Три місяці ми провели в підвалі. Без світла, зв’язку, нормальної їжі. Але найстрашніше - це був не холод чи голод, а відчуття повної невизначеності та страху за майбутнє дитини.

У березні ми мали їхати на чергове планове обстеження до Харкова, бо ми пройшли курс лікування, призначений лікарем, протягом пів року була складна дієта. Але війна перекреслила всі плани.

У темряві того підвалу, коли день за днем перетворювався на виживання, я вперше глибоко задумалась: якщо світ більше ніколи не стане безпечним, то чи зможу я допомогти своїй дитині стати сильним і самостійним? Я зрозуміла: чекати ні на кого. Допомога - це я. І навіть якщо ми в підвалі - я можу навчати свого сина, грати з ним, розвивати його мозок, рухи, мову. Я пообіцяла собі: зупинятися не буду.

Коли Суми звільнили з окупації, відновився інтернет, я почала шукати будь-які можливості навчатися. Першим був онлайн-курс для мам дітей з інклюзивними потребами. Потім - курс із нейропсихології. Я почала впроваджувати вправи з розвитку дрібної моторики, уваги, мовлення. І вперше побачила зміни. Мій син почав реагувати, дивитися в очі, повторювати рухи, слова і в 3 роки почав говорити слова - це був прорив. І це був доказ: я можу! Тоді я вирішила зробити ще один крок - підготувалася самостійно до НМТ, склала його успішно й вступила на психолога в СумДПУ.

Родина мене не підтримувала. Усі казали: “Не вигадуй, він просто хлопчик - заговорить пізніше”, “Ти себе накручуєш”, “Навіщо тобі це все - у тебе нормальна дитина, все добре, сиди вдома”. Але я знала: я маю не тільки прийняти сина і його діагноз, а й прийняти себе.

У Києві нам вперше офіційно сказали - РАС. “Це не лікується, оформлюйте інвалідність і ви мама інклюзивної дитини”. Для когось це звучало як вирок, але я тоді вже була іншою. Я дякувала собі, що не зламалася раніше. Я не прийняла те, що мені нав’язували в кожному кабінеті - в Сумах, Харкові, Києві. Я сказала собі: “Я жінка. І навіть якщо я мама дитини з особливостями - я не перестала бути собою. Мені можна навчатися, розвиватися, жити повноцінно й показувати приклад іншим!”

Для мене важливо - соціалізація та майбутнє моєї дитини, а не інвалідність та можливість не працювати.

Зараз я працюю як психологиня. Моя спеціалізація - допомога жінкам, особливо мамам дітей з ООП. Я бачу себе в кожній з них. У кожній - ту саму самотність, нерозуміння, осуд, біль і відчай, які пережила я. І я показую їм, що можна інакше. Можна жити, любити, розвиватися, реалізовуватися, навіть якщо діагноз дитини важкий. Діагноз - не вирок. Це частина життя. Але не все життя.

Сьогодні я знаю точно: сила допомоги - це не лише про тих, хто рятував нас із окупації чи давав прихисток. Це про внутрішню силу жінки, мами, яка одного дня вирішила не здаватися.

Про віру в себе, коли не вірив ніхто. Про допомогу, яку ти можеш дати собі - і тоді вона змінить все. Ця подія - початок війни, окупація, життя в підвалі - назавжди змінила мене. Але не зруйнувала. Вона перетворила мене на того, хто вже не боїться. Я знаю, для чого я живу. І знаю, як допомагати іншим жити попри все.