Владислава Левицька, 10 клас
ліцей№12
Вчитель, що надихнув на написання есе: Боль Олена Володимирівна

1000 днів війни. Мій шлях

«Війна», яке здавалося б звичайне слово, про нього ми – учні, українські дітлахи, з легкістю читали, перегортаючи сторінки шкільного підручника історії. Переглядали кінострічки та документальні фільми і думали: «Цього з нами не станеться…»

Так було до страшного 24 лютого, коли це слово набрало нового, страшного звучання, поранивши кожного з нас у саме серце: 
І жах, і сльози, і зневіру,
Відчули на світанку ми.
Із лігва випустили звіра,
Що був готовий до війни.
Земля вкраїнська запалала,
Почервоніли небеса...
У військомати черги стали
Й кривава битва почалась!

Так, саме битва, вона розпочалася і на полі бою,  і в середині кожного українця: хтось обрав для себе порятунок за межами Батьківщини, хтось пішов її захищати зі зброєю в руках, хтось, як я і моя сім’я, залишилися вдома, щоб допомагати, підтримувати і чекати. 

У наш будинок приїхали  переселенці, що з першим сигналом повітряної тривоги слухняно спускалися в укриття, бо вони вже знали війну в обличчя. Ми ж ще не дуже розуміли, що робити, як бути. Через декілька днів зателефонувала моя вчителька, яка спокійно, по-материнськи сказала: «Діти, потрібна наша допомога!» Ми ще не знали, що будемо робити, але з радістю пішли до школи, а там вже працював волонтерський вулик: готувалась їжа для переселенці, плелися маскувальні сітки, розгортали у класах тимчасове житло для евакуйованих… Справа знаходилась для всіх.

 І ви знаєте? Стало легше, бо я вже не почувалася такою маленькою і безпомічною.

Так проходили перші місяці моєї війни, як це не жахливо звучить, ми стали звикати до завивання сирен, та ніхто не міг звикнути й змиритися з найстрашнішим - людськими втратами. Час від часу, нашу шкільну родину розривало від розпачу й жалю. Ніхто не хотів вірити, що відлітали один за одним молоді хлопці, нещодавні випускники нашого закладу. Та одна втрата залишила в моєму серці найглибший слід. Загинув син моєї вчительки англійської, артист Ліги сміху, учасник команди «Наш формат» Роман Іваненко. Здавалося, що всі онімили від почутого: учителі, працівники школи, учні.

Веселий, усміхнений, душа класу… Таким згадували Романа Іваненка в нашій рідній школі №12 у Кам'янці- Подільському. Йому мало б виповнитися лише двадцять вісім…

Якби не клята війна розпочата сусідською недодержавою. Роман не зміг стояти осторонь. Вважав це неправильним. Він одним з перших пішов до лав збройних сил у складі територіальної оборони. Пройшовши навчання в Великобританії, боронив нашу землю у складі 72-ї ОМБр імені Чорних запорожців. Рома «Пів Америка», саме так називали його побратими за рівень знання англійської мови. «Артист» – позивний Романа, який дали йому побратими за веселу вдачу та вміння підтримати в важку годину. 

Так багато не завершених справ… Так багато заплановано, але – не зроблено… Роман віддав найдорожче – власне життя.

За кожного з нас, за свою країну. І ми маємо йти до Перемоги, бо таких молодих хлопців вже четверо спостерігають із меморіальних дошок із стін нашого закладу.

А скільки їх на стелах у Сквері Героїв, що недожили, недолюбили, не набулися з рідними.

Ці молоді, світлі люди навчили  цінувати те, що нас оточує. Памʼятати, яку ж ціну ми платимо за смак ягід, за повітря настояне ароматом трав, квітів, за сонце і хмари, за дощ і вітер без гуркоту гармат. Цінувати тутешній спокій у природі! І робити свою роботу: успішно навчатися, адже саме нашому поколінню відбудовувати зруйновану й зболену Україну! 
Наша геніальна Ліна Костенко написала:
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі…»

Країна, в якій я хочу жити, буде країною любові, дружби, праці! У ній не буде ворогування й рабства… Пануватимуть гуманні, мудрі закони. Ось це світло в кінці тунелю, що прийде на зміну царству темряви. А смерті наших Героїв не будуть  забутими! А ми пам'ятаємо й наслідуємо…