Спиридонова Мелана

9 клас, Вільнянська гімназія №1 Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лукомська Жанна Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

Надворі 2022-й рік, четвер, 24-те лютого. Мені одинадцять,у мене по-справжньому щасливе дитинство, я не усвідомлюю того, що за кілька місяців моя країна проливатиме кров за свою національну свободу та територіальну цілісність. Вранці, з розмови батьків, дізнаюся, що почалася війна. Я вважала, що моєму безтурботному веселому дитячому життю ніщо не зможе перешкодити. Та ці надії зруйнувала країна - сусід, країна - агресор. 24-го лютого 2022-го року ворог підступно розпочав повномасштабну збройну агресію проти моєї держави. Почалася війна.

Життя українців розділилося на «до» та «після». Кожного дня в новинах звучали повідомлення про захоплення Маріуполя, Мелітополя,Херсона, Бердянська, Слов’янська, Артемівська, Дружківки та інших міст і сіл Південно-Східної України. Уже влітку ми почули про перші успіхи Збройних Сил України, про звільнені українські населені пункти, але і про жахливі звірства та злочини, які залишили рашистські нелюди.

24-те лютого 2022-го року змінило все. Повномасштабне вторгнення торкнулося кожної сім’ї, кожен на собі відчув страшенні жахіття війни. Масова еміграція сотень тисяч українців за кордон. Зруйновано будинки, лікарні, школи і, врешті, людські життя.

Ніч на 23-тє листопада 2022 року я не забуду ніколи: у цей день російська ракета вбила беззахисне немовля, хлопчика, якому було всього два дні, влучивши у пологове відділення лікарні мого рідного Вільнянська. Це велике горе, яке навряд чи колись пробачиться. Найстрашніше те, що таких трагедій тисячі, сотні безневинних дитячих життів забрала країна-терорист. Ракетні обстріли не припиняються ні на день. Буча, Ірпінь, Гуляйполе, Оріхів, Харків, Миколаїв, Кропивницький, Запоріжжя, Дніпро, Київ, Бахмут, Маріуполь, Волноваха, Краматорськ – це про біль, який неможливо вгамувати, про рану, яку неможливо загоїти, про людей, яких неможливо повернути. Це не відгук про фільм жахів, а реалії українського сьогодення, але я непохитно вірю, що завдяки нашим воїнам, волонтерам, медикам, рятувальникам Перемога обов’язково настане, а потім на нас чекають складні випробування з відбудови та відновлення, після яких прийде щасливе майбутнє.

І знову згадую той чорний ранок 24 лютого 2022 року… Війна…Перші відчуття йшли від емоцій батьків, бо нас, дітей, у родині троє, я наймолодша, а от брат і сестра вже мають власні сім’ї і маленьких діток, саме за дітей була тривога у голосі батьків, але і до тепер навіть не виникало думки про виїзд з України ні у кого з нашої родини.

Певний час я не усвідомлювала у повній мірі той жах, який несе із собою війна; навіть тоді, коли на Донбасі у 2014-2015 роках загинули випускники нашої школи, боронячи Східні рубежі України, гинули наші земляки, у школі ми зустрічалися із воїнами – учасниками АТО «ООС», учні нашої школи стали першими у районі активними волонтерами, ми слухали розповіді про бойові дії, але майже нічого не говорилося про ті жахіття, які несе війна на своїх чорних крилах.

Усвідомлення настало у повній мірі, коли через ворожу ракету зруйнувало повністю у нашому місті житловий будинок, у якому загинули цілі родини з дітьми, серед них були учні нашої школи, одному з них лише 10 років, а інший щойно закінчив навчання. Остаточно зрозуміла не тільки я, а й ті, хто сподівався, що ця війна ненадовго, кожна родина на собі відчула біль і страждання, які приносить із собою війна.

А тепер ми з подвоєною силою допомагаємо нашим воїнам: волонтеримо, донатимо на придбання необхідних речей нашим військовим, щоб прискорити шлях до Перемоги.

Звичайно, чути щодня до десятка разів повітряну тривогу бадьорого настрою не додає , але додає розуміння того, що наші захисники мужньо боронять кожен метр рідної землі; щоденні розмови у родині також про події з фронту, радіємо кожній гарній новині, вболіваємо за кожного воїна, віримо у мужність захисників, у дні народження та інші свята загадуємо єдине бажання: Мир, Перемога, Смерть ворогам, Україна була, є і буде, ворог отримає по заслузі!

Я знаю: ніколи вже не буде, як раніше. Це наша доля, не жахливі сни. Ми стали на одне життя сильніші! Ми стали поколіннями війни.