Алєксєєва Крістіна, 9-Б клас, Запорізька гімназія №38 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Педенко Вікторія Вікторівна

"Війна. Моя історія"

З великим нетерпінням я чекала свою тринадцяту весну, а до її приходу залишалося лише кілька днів. Я будувала плани на довгоочікувані канікули, хотіла запросити багато друзів і весело відсвяткувати свій день народження, а влітку планувала чергову зустріч з нашим теплим і ласкавим Азовським морем.

Четвер, 24 лютого, розділив на «до» та «після» не тільки моє життя, а й життя усього українського народу. Дуже важко було усвідомити те, що почалася справжня війна – з сиренами, вибухами, руйнуваннями, покаліченими долями і величезними людськими втратами. Мозок відмовлявся сприймати побачене і почуте. Іноді здавалося, що все це погана вистава, жахливий сон, що вже ось-ось я відкрию очі і все скінчиться.

По змарнілим обличчям і сумним очам дорослих я розуміла, що вони приймають серйозне та важливе рішення, яке дається їм дуже важко.

Ранок. На вулицях ще темно, а на міському пероні залізничного вокзалу, здається, зібралася більша частина міста. Навкруги ходять військові зі зброєю, жінки та діти поспіхом сідають у переповнені вагони, а чоловіки, приховавши сльози, проводжають свої родини у невідому та далеку дорогу, залишаючись на спорожнілому вокзалі.

Я їду, залишивши вдома все те, що так любила, цінувала і берегла, всіх тих, з ким ні в якому разі не хотіла розлучатися. Ніколи не зможу забути погляд батька: якась таємниця була в його очах, але її я пізнала пізніше…

Попереду тільки порожнеча й невизначеність, а сили триматися додає тільки маленька надія на те, що все це скоро скінчиться, це ненадовго і незабаром я обов’язково повернуся.

У майже повній тиші промерзлого вагона звичайної електрички, у суцільній темряві з довгими, нікому незрозумілими зупинками я, як і тисячі вимушених пасажирів, їхала на захід країни. Не було чути звичайних розмов, притаманних залізничним подорожам, діти не вередували, як зазвичай, а домашні тваринки тихо-тихо сиділи на руках своїх господарів.

Після двох діб виснажливої дороги я опинилася у зовсім незнайомій країні, яка з першого дня війни без будь-яких умов відчинила свої кордони для українців, а її жителі не тільки відчинили двері в свої домівки, а й відкрили серце й душу. Я завжди буду вдячна полякам за їх тепло та гостинність, за їх щире бажання допомогти й якось розрадити, за співчуття до біди українців.

І все ж п’ять місяців на чужині мені здалися нескінченно довгими. Нове місто, прекрасна архітектура, мальовничі краєвиди - ніщо не приносило а ні радості, а ні задоволення, бо серце завжди рвалося додому, а душа боліла за рідних, які залишилися в моєму прифронтовому Запоріжжі.

Мій біль примножувало розуміння того, що я не знала, коли побачу тата. Він, як і тисячі чоловіків України, став на захист рідної землі від російської навали. Ми з мамою про його рішення дізналися не одразу - це і була та таємниця в його очах, що я помітила ще на вокзалі. Дорослі не завжди розуміють, що діти бачать більше, ніж вони: я з першого дня війни знала, що тато піде захищати мене, маму, бабусю, усіх жінок і дітей, нашу неньку-Україну.

Я маю багато знайомих, що під час повномасштабного вторгнення поїхали на чужину і вирішили там залишитися. Я їх не засуджую, бо кожний приймає своє рішення: де і як жити. Звісно, там безпечніше і є можливість навчатися офлайн – знову відчути ті приємні моменти: заповнений клас, вчителька розказує нову тему (в житті, за вчительським столом, а не на екрані, уявляєте?!), запах крейди та той довгоочікуваний дзвоник на перерву… Я вважаю, що зараз кожен учень хоче знову повернутися в ту атмосферу і я… Я теж цього хочу, але не на чужині, а в рідній, незалежній Україні, не в прифронтовому, а в мирному Запоріжжі! І зараз наші захисники роблять все для здійснення моєї заповітної мрії, і я дуже вдячна їм за це. Я вірю, що зовсім скоро ми переможемо у війні і наша країна назавжди буде вільною, а ми - найщасливішими людьми на планеті!