«Ми зібралися всього за годину, тому що горіли завод і п’ятиповерхівка»

Перший обстріл застав Марину з немовлям на руках. Молоді батьки, довго не роздумуючи, зібрали необхідне та виїхали з міста. Сім років родина живе на новому місці, лише зрідка навідуючись до рідного міста. Жінка не відчуває в Мар’їнці себе в безпеці, та ще й з дітьми.

Наше життя було спокійним. Завжди був будинок, було куди прийти, знали, хто і де працює, зарплати на все вистачало. Збиралися ще квартиру купувати і жити окремо, так як планували дитину. А потім всі плани зруйнувалися.

Це сталося 12 липня 2014 року приблизно о 22:00. Я годувала малюка і вкладала спати, коли пролунав перший вибух. Було дуже голосно. Чоловік побіг за машиною. Ми зібралися всього за годину, тому що горіли завод і п’ятиповерхівка недалеко. У чому були, в тому і поїхали. Дуже багато було автобусів, які везли людей у Донецьк, а вже звідти кожен біг до своїх родичів, хто в Запоріжжя, хто в Харків. Багато з них були в нічних сорочках, адже люди лягали спати.

Ми виїхали спочатку світ за очі, а потім у жовтні 2014-го переїхали в Курахове і донині тут живемо. У Кураховому було складно знайти квартиру – багато сімей сюди приїхали, і за великі гроші можна було орендувати житло з поганими умовами. Але нам трапилась добра людина, що здала квартиру за адекватну ціну. Перші два роки він навіть не брав плату за комунальні послуги, потім вже оплата пішла як зазвичай. А саме тоді люди увійшли в наше становище.

Нас дуже виручила гуманітарна допомога, яку надав Фонд Ріната Ахметова. Я до трьох років отримувала допомогу на дитину. Там були підгузки, фруктове пюре, що вже важливо, адже одна баночка тоді коштувала 15 гривень. І бабуся моя 84-річна отримувала гуманітарну допомогу. Вона виїжджала в перший рік, але вже давно повернулася в Мар’їнку. Вся пенсія йде на оплату «комуналки». Якби не продуктові набори, люди похилого віку сиділи б на одних макаронах.

Мрію, щоб війна швидше закінчилася, і ми знову зажили, як раніше, не боячись, що пройдемося по вулиці і щось вибухне.