Дичук Ганна, вчитель, Державний навчальний заклад "Гущинецьке вище професійне училище"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У серці палахкотить тривога,

У кожнім погляді я відчуваю жаль і біль,

Іде війна і не щадить вона нікого,

Серце вириває й обриває нитку мрій…

Я прокинулась від тиші, але не тієї, що говорить про спокій, а тієї, що тривога. Тиша у війні – передзвін біди. У ній зовсім не співають птахи, бо вони бояться змахнути крилом. Завмерло все, в очікуванні, навіть людські думки.

Тиша… Страх… Віра…

Війна змінила колір мого життя. Вона зробила сірим найяскравіші речі.

Болить за юність, яку вкрала війна,

За погляд, у якому надія - весна

За мрії, що з гулом згасають вночі,

За лист до воїна в дитячій руці.

Болить… І серце розбите розривається знов,

Бо діти – це наше світло, надія, любов…

Вони ще зовсім юні, мої учні. У їхніх зошитах – помилки, а в очах – доросла тиша. Та тиша, що з’являється після сирени, коли всі біжать в укриття, затискаючи в долонях свої серця. Я бачу, як вони стискають губи, наче це може заглушити звук ракети чи шахеда десь там, у небі. І це страшніше за будь-який іспит.

Я біжу разом з ними. І в цих коротких пробіжках між класом і укриттям вміщується вся наша весна, осінь, зима й літо. У війни немає канікул, але є надія. Вона живе в очах моїх дітей – не як ілюзія, а як сила. Як внутрішній вогонь, який не змогли загасити навіть ті, хто відібрав у когось тата чи маму, у когось усіх.

Їжачки… Колючі, мовчазні, замкнені у тиші від болю… Мої діти стали сиротами не тільки в документах. Вони осиротіли у думках, у серцях, бо бачили як мама падала на землю, як усе навколо кричало, горіло…  В очах лише крик, що не виходив на зовні.

Вони ховаються за своїми «колючками». І,  щоб доторкнутися до їхньої душі потрібне терпіння. Треба бути поруч – щиро, постійно, а головне – по-справжньому.

Я працюю з дітьми, які стали сиротами. Вони не говорять про це вголос. Але бачу це –  у тиші, у порожніх поглядах. Намагаюся бути поруч, щоб хоч трішки легшим зробити їхній світ. Конкурси в училищі спрямовую на те, щоб вони могли відчути себе талановитими, важливими, а найголовніше потрібними. Часто їздимо з ними до річки Південний Буг, де хоч на декілька годин, вони забувають про те, що за горизонтом – війна.

Знаходжу все, чим можна зігріти: речі, смаколики, книги, але найбільше чого потребують – щирі розмови.

Я люблю… Люблю їх не за оцінку та поведінку, а за те, що вони є. Вони мов весняні квіти після попелу, адже їм дуже болить, але ростуть. Я просто поруч, щоб вони не відчували себе самотніми. Бо любов – перемога.  

Сільський клуб – теж фронт, де руки, обпалені працею, в’яжуть шкарпетки, де жінки, які щойно доїли корову чи виорали город, бо чоловік на фронті, разом зі мною плетуть маскувальні сітки. Ми сміємося, щоб не плакати. Бо сльози в’яжуть погано.

Та є рана, яка не затягується. Вона в мені. Це тиша у слухавці від тата. Він захищає не лише країну, а й – моїх дітей, дім, усмішку. А серце… серце зупиняється щоразу, коли номер мовчить.

Тато мовчить…

Та десь там у бою,

Він тримає для нас,

Ранню весну…

Його руки – мов щит та стіна,

Але ніч… довга і сумна.

Телефон – ні сигналу, ні слів…

А я все питаю Бога у тиші:

«Чи живий мій татко, чи ще дише?»

Молюся я за всіх захисників

І дякую, щораз

За те, що тримають країну і нас.

Кожен день моє – серце вчиться битися заново, коли чую сміх дітей у класі. Коли бачу, як вони діляться хлібом та булочками, які спекли самі на виробничому навчанні, у сховищі. Коли їхні вуста питають чи можна вас обійняти, а руки та серця торкаються моїх долонь і шепочуть: «Слава Україні! Ми вас любимо! Україна переможе!».

МИ – вже перемогли. МИ не зламалися. Діти – світло в пітьмі війни. Вони – мій фронт та тил. Моя незламність.

Україна понад усе!

Слава Україні! Героям Слава!