Олег Бакланов, 2 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе — Найда Інна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року стало найбільшим потрясінням у моєму житті. З першого дня війна змінила наші плани, мрії, звички, уявлення про безпеку та комфорт. Ця подія змінила моє життя.

Я почав допомагати. І хоч моя допомога не порівнюється з подвигами наших воїнів, я вірю, що кожен, навіть найменший внесок, має значення. Я студент, і в межах свого навчального закладу беру активну участь у волонтерській діяльності, яка стала невід’ємною частиною нашого освітнього процесу.

Викладачі нашого коледжу не просто передають знання, а й власним прикладом показують, що означає бути громадянином, що означає любити свою державу.

Вони організовують різноманітні акції допомоги військовим, підтримують ініціативи студентів, координують процес волонтерства.

Для багатьох із нас саме вони стали натхненням до дій. Саме завдяки їм ми не залишаємося осторонь і навчаємося бути корисними навіть у найскладніші часи.

Одним із основних напрямків моєї волонтерської діяльності стало виготовлення окопних свічок — речей, які здаються простими, але на фронті можуть врятувати життя.

Вони дають тепло, світло, можливість підігріти воду чи їжу, зігріти руки чи ноги в холодному окопі. Я з гордістю беру участь у цій справі.

У вільний від навчання час ми разом із викладачами та іншими студентами збираємося в читальній залі бібліотеки нашого навчального закладу, де створено простір для виготовлення свічок. Кожен має свою ділянку роботи: хтось ріже картон, хтось сортує банки, хтось топить віск. Я зазвичай займаюся кількома етапами — кручу папір у спіралі для основи та заливаю їх воском.

Для цього ми використовуємо віск, парафін, кошти на закупівлю яких ми проводимо самі, це благодійні вистави, ярмарки тощо.

Люди дізнаються про нашу ініціативу і також приєднуються — приносять матеріали, поширюють інформацію, допомагають з логістикою.

Процес виготовлення свічки — це не просто технічна робота. Це робота з душею. Коли крутиш папір, вкладаєш у нього тепло своїх рук. Коли заливаєш банку воском — думаєш про того, хто її отримає.

Можливо, це буде солдат на сході, якому саме в ту хвилину буде дуже холодно. І ця свічка зігріє його, подарує трохи комфорту в жорстоких польових умовах.

Готові свічки ми запаковуємо і надсилаємо «Новою поштою» у військові частини, які звертаються до нашого коледжу із запитами. Часто це адресна допомога — тобто конкретному підрозділу, який знає про нас і довіряє нам.

Це особливо цінно — відчувати, що твоя праця не розчиняється в загальній масі, а реально доходить до тих, хто її потребує.

Я неодноразово чув від викладачів, що наші свічки справді використовують на фронті. Декому з військових ми отримували подяки у відповідь, фото — і ці кадри запам’ятовуються надовго.

Мене інколи запитують: «А навіщо ти це робиш? Хіба твоя одна свічка щось змінить?» І я відповідаю: так, змінить. Бо війна — це не лише фронт. Це й тил, який тримає країну. Це мільйони людей, які день за днем роблять усе можливе, щоб підтримати захисників. І якщо моя одна свічка зігріє одного солдата в холодному окопі — значить, я зробив щось важливе.

Ця діяльність дуже сильно вплинула і на моє особисте життя. Я став дорослішим, відповідальнішим. Я почав більше цінувати прості речі: можливість ходити на навчання, спокійне небо. Адже розумію, що все це стало можливим завдяки тим, хто сьогодні стоїть на передовій. І якби не їхній героїзм, я міг би не мати змоги навіть навчатися у своєму коледжі.

Я також інакше почав сприймати своїх викладачів.

Вони не просто вчать нас предметів — вони виховують нас як громадян.

Вони не дають нам залишатися байдужими, навчають діяти, відповідати за свої вчинки, долучатися до спільної справи. Завдяки їм я зрозумів, що таке бути справжнім патріотом своєї країни.

Ми, молодь, маємо величезну силу. І я вірю, що наші дії, хоч і маленькі, є частиною великої боротьби. Коли кожен на своєму місці робить те, що може — це і є наша спільна перемога.

Я мрію про той день, коли ці свічки більше не будуть потрібні. Але поки війна триває — ми будемо працювати.

І я пишаюся тим, що можу бути частиною цієї боротьби.