«Ми сиділи у підвалі і дивилися на це страшне видовище»

Чоловік Надії Черкасової не пережив нервових потрясінь, спричинених війною. Вона залишилася сама і тепер не може справлятися з тією домашньою роботою, яку раніше робили разом.

Коли розпочалася війна, це було страшно. Дуже сильно стріляли, ми сиділи в льоху, а дверцята прочиняли (раптом що трапиться), щоб люди нас хоч могли знайти. Обстріли повторювалися весь час, стріляли то з одного, то з іншого боку, а через нас усе летіло.

У нас будинок двоповерховий, а ми сиділи у підвалі під лазнею та всю картину обстрілу бачили. Це було страшне видовище, тим більше, що з нами були маленький онук із донькою. Про це страшно й згадувати.

У 2015 році до нас снаряд потрапив, побив кухню та новий будинок, який ми самі збудували. То була трагедія для чоловіка. А потім загинула моя однокласниця, їй відірвало голову. Через ці події чоловік переніс два інсульти. Я його доглядала, він пролежав три роки і помер.

Зараз я живу сама, діти у мене рідко бувають. Купила насіння, картоплі, а здоров'я нема за всім доглядати. Раніше був достаток, чоловік усе вирощував, я лише встигала консервувати, а зараз живу як можу.

Ми з чоловіком регулярно отримували допомогу від Ріната Ахметова. Він взагалі молодець, знав, що ми продуктів дуже потребували. Спасибі йому, це була велика допомога. Я не купувала крупи та олію, тоді нам всього вистачало, навіть допомагали сусідці. Вона взагалі нічого не мала, і ми ділилися з нею.

У нашому селищі все змінилося. Раніше ми ходили у посадку та на водоканал, гуляли, гриби збирали, а зараз там усе закрито. У селищі залишилося мало людей, будинки заросли бур'яном. Це дуже страшно.

Я мрію, щоб закінчилася війна, мій онук закінчив школу і здобув освіту, щоб він мав гарну роботу і гідну зарплату.