Наталя Анатоліївна вчасно виїхала зі Снігурівки, а чоловік залишився. Весь час окупації він годував своїх і сусідських тварин, хоча продукти вже майже закінчились

Мені 66 років, я на пенсії. Довгий час працювала бухгалтером в аптечній мережі. Живемо з чоловіком удвох у Снігурівці. Діти наші - в Миколаєві.

В перший день я взагалі нічого не зрозуміла. Зранку встала, мені чоловік каже: «Війна почалася». А вже на другий чи третій день зайшли російські війська. Вояки нас не чіпали, віталися. 

Ми почали питати, для чого вони приїхали. І росіяни відповіли: «Нам сказали приїхати – ми й  приїхали». 

Ми жили на околиці. У нас було тихо, хоча все одно - страшно й не зрозуміло, що буде далі. Світла не стало, води - теж. Не було можливості зняти гроші. Потім на наш город впала ракета, і 21 квітня я поїхала в Миколаїв. А наступного дня закрили Снігурівку. 

Я в Миколаєві стала на облік. Отримую допомогу як переселенець. Сім місяців просиділа у дітей, а коли звільнили Снігурівку, повернулася додому.

Нашу хату частково пошкодили. А поки окупанти були, то приходили й просили чогось поїсти, хоч закрутки. 

Я сказала, що у нас такого немає: ми нічого не тримаємо, все купуємо на базарі. Але дала трошки якоїсь закрутки, бо було страшно: раптом стрілятимуть. Сказала, що багато не дам, бо завтра прийдуть інші просити. Стояла якась велика машина біля хвіртки, але нас не чіпали.

Всі наші сусіди повтікали: хто в Польщу, хто - в Болгарію. Мій чоловік залишався вдома - йому залишали ключі, і він годував усіх котів і собак усі дев’ять місяців, поки не почали люди з’їжджатися. А їсти не було нічого. Знайшли якийсь склад - там фермери давали картоплю. Варили й собакам. Жодної гуманітарки не було, вся влада втекла. Чоловік хворів,  худющий став. Ледве його забрала до дітей, бо вже страшно було дивитися. Він вилазив на горище й щодня нам телефонував, а заряджав телефон від акумулятора. 

Доньці в Миколаєві розбило квартиру: влучила ракета й пробила від стелі до підлоги. Добре, що онучка встигла заховатися у ванну. Тепер квартира розвалена, не знають, що з нею робити. 

Вони поїхали в Одесу, а я в іншої доньки з онуками була. Щодня тряслися, бо постійно обстрілювали Миколаїв. Ось така тоді була психологічна атмосфера. Але вже трошки життя налагоджується. Ми біля хати посадили городину, а далі не йдемо, бо там усе заміновано. Чоловік отримує якусь допомогу, а я - то приїжджаю, то повертаюся: дітям допомагаю, бо школа онлайн, а вони молоді, їм на роботу потрібно ходити.

Так хочеться, щоб усе скінчилося, щоб було мирно, щоб ми жили однією сім’єю! У нас уже все відновлюється,  магазини відчинили. Як читаю новини, то радію, що є гарні. Хоча є й не дуже. Думаю, що скоро війна скінчиться. Але як воно буде? Усе порозвалювали: і адміністрацію, і поліцію, і школи. Добре, хоч дитячі садки на місці. Люди вже повертаються - значить, скоро буде перемога. А ми тут сидимо, слухаємо тривоги, але в підвал не тікаємо, бо ще засипле. Чоловік здоровий – і слава Богу. Життя потроху налагоджується.