Триколич Аліна, 11-б клас, Прилиманський ліцей Авангардівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Саранчук Надія Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мої 1000 днів війни. Для мене вони відчуваються холодними, страшними, чорно-білими. 24 лютого 2022 року о п’ятій годині ранку моє життя змінилося, як і життя всіх українців. З цього моменту я вже розуміла, що все буде не так, як було раніше, що вже я не зможу жити спокійно. Я добре пам’ятаю сон, який приснився напередодні. Я гуляла по місту і раптом опинилася на даху дванадцятиповерхового будинку. Розхвилювалася, почувала себе неспокійно, відчувала, що має щось трапитися, тривога і паніка охопила мене.

Від безвиході не знала, що робити, і бачу, як навколо мене кружляють чорні ворони. Мені стало дуже страшно, починаю чути вибухи і розумію, що мені потрібно стрибати у невідомість.

Я прокидаюся в сльозах, чую гучну сирену і не розумію, що трапилося. Лунають потужні вибухи. Мені здається, що це теж сон, але це була сурова реальність. Я злякалася, що більше вже ніколи не побачу своїх близьких, друзів, знайомих, свого чотирилапого улюбленця Бакса. Уся родина налякана. Я назавжди запам’ятаю той німий погляд брата. Він ніби кричав:«Що коїться, що робити?». Із моїх вуст зірвалося питання: «Почалася війна?». Брат дивився на мене і мовчав. Я побігла до маминої кімнати, подивилася на неї і зрозуміла, що все вже не буде, як учора. Потім я дізналася, що вона подумала, що ніби в когось свято, що хтось запускає феєрверк, але цей звук я назавжди запам’ятала. У моїй голові почали зʼявлятися мільйони запитань: «А чи треба йти в школу? Ворог уже тут? Куди ховатися від вибухів? Що трапилося?». Уся сімʼя сіла перед телевізором. Ми сподівалися, що отримуємо відповіді на всі запитання, але на телеканалах ішли розважальні передачі. Усі сиділи, затамувавши подих. Мама подзвонила брату, і ми поспіхом всі разом поїхали до бабусі. Це була важка дорога Очікування приїзду здавалося чимось недосяжним. Уся дорога були в заторах. Колони машин тягнулися попереду.

На дорозі творився суцільний хаос. Ми забрали всіх: з нами були і папуги, і собачка, і племінники, хресники.

Ми розуміли, якщо не поїдемо, це може бути наш останній день. Я би не пережила цю ніч, якби залишилася в місті. Перша ніч пройшла тривожно. Хоч ми були у безпечному місті, де сирен і вибухів не було чути, але були напоготові: зібрали тривожну валізу і дивилися на карту. Найнапруженіша ніч була, коли почалася гроза. Блискавка перерізала навпіл небо, від сильного грому ми здригалися, думали, що й сюди, у далеку глибинку, дійшла війна. Я, брат і мама схопити тривожний чемоданчик і пішли в кімнату до бабусі. Вона прокинулась від грому, але не подумала, що це вибух, тому що вона ніколи їх не чула. Ми не спали до ранку, тому що були налякані. Пробули ми в бабусі півроку. Коли вирішили повернутися в місто, був дуже сильний обстріл.

Неподалік від нас, у сусідньому районі, ракета потрапила в багатоповерхівку, загинула сімʼя.

Ця ніч теж назавжди мені запам’яталася. Ми спали на матрацах у коридорі. Прийшлося знову повернутися в село. Ще через пів року ми наважилися поїхати до міста.

Двадцять четверте лютого назавжди закарбується в моїй пам’яті. Надія на мир є ще далекою, але наші воїни дають гідну відсіч ворогу. Ми – українці, наш народ – непереможний. Наша країна – вільна та незалежна. І я вірю: мир в Україні настане. Добро переможе зло.