Замятін Владислав, група З-22, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – одна з найгірших, найстрашніших та найжорсткіших подій, які можуть статися з будь-якою людиною у нашому світі. Через війну вмирають люди, руйнуються міста, зникає культура.

Свою історію життя в цих страшних умовах я хочу почати з найпершого дня. До цього навіть думка про такі криваві події не існувала. До цього, усі ставилися, що війна проходить десь «там», десь далеко, але в той жахливий день ці думки зіткнулись з темною реальністю. Коли залунали перші вибухи, батьки запанікували, не знали що робити. Тоді я на заняття у школу не пішов. Насправді, тоді навіть вийти з кімнати було страшно вийти. І так ми жили якийсь час, але жити потрібно далі, незважаючи на навіть такі темні часи.

Я бачив, як купа людей виїжджали за кордон, шукаючи нову та безпечну домівку. Але моя родина не могла цього зробити.

Через деякий час найбільші наші страхи пройшли. Я повернувся до навчання, хоча і воно було тільки онлайн. Тому я майже не бачив своїх однокласників, крім невеликої кількості з якими я дружив.

Заняття дуже часто переривалися повітряними тривогами, через це було іноді складно навчатися.

Однак, далі наступили ще більш тяжкі часи. Це було, коли почалися масові відключення світла.

Тоді більшу частину дня не було світла, іноді три дні поспіль.

Це була зима, тому крім самого факту відключень, ще все псував холод, який приходить кожну зиму. В нас майже не було опалення, тому нам приходилось сидіти на кухні при свічках. Там готувалася вечеря, що трішки зігрівало кімнату. Також під час відключень зникав зв’язок. Тоді я та мій батько виходили в цей мороз та шукали хоч на якийсь зв’язок зі світом.

Наступна моя ситуація відбулась влітку того ж року. Вночі, перед днем, коли в школі хотіли привітати з кінцем дев’ятого класу, неподалік від мене та школи був зруйнований невеликий торгівельний центр, а також сильно постраждав університет, де працює мій батько. Зараз університет вже відремонтували, але тоді було дуже дивно дивитись на місця, які ти бачив усе своє життя у такому жахливому стані.

Зараз я вже навчаюся в коледжі й ми виходимо на заняття. Він знаходиться у центрі міста, тому іноді ми можемо побачити сліди прильотів, що, насправді, дуже сумно. Я хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася і щоб наша країна знову змогла вільно існувати зі своїм незалежним життям. Ми не повинні здаватися, бо навіть після найтемніших часів, настане світле та яскраве майбутнє.