Я проживала з донькою і чоловіком в селі Малі Щербаки у Василівському районі Запорізької області. Я працюю вчителем, донька навчалася у другому класі.

24 лютого ми з дитиною збиралися до школи, але вийшли на вулицю і почули вибух. Повернулися додому, увімкнули телевізор і побачили, що у нас в країні почалася повномасштабна війна.

З першого дня вже до магазину хліб не завозили. Найближче до нас місто - Оріхів. Там були величезні черги, але ще можна було щось купити, тож ми щось купили. Запас якийсь був.

Мій чоловік загинув на фронті у 2022 році в місті Бахмут. Це мене найбільше  шокувало. Ми разом з дитиною пережили бомбардування, тяжку окупацію і дуже тяжкий виїзд з окупації. 

Ми одразу не змогли виїхати на підконтрольну територію, а поїхали до рідних в Мелітопольський район. Там жили, поки не почалися постійні обшуки. Нас там постійно били окупанти. Після того ми вирішили тікати.

До цього моменту ми в Запоріжжі, яке росіяни періодично обстрілюють ракетами.

Я не знаю, коли буде перемога, але я вірю що вона точно буде за  нами. Ми нікого не чіпали. Не лізли на чужу землю, тому правда за нами, і саме тому ми переможемо.

Єдине бачу, що моє майбутнє буде в Україні. Хотілося б, щоб воно було під мирним небом.