Мені 26 років. Я жила у Бахмуті з чоловіком і батьками.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Я якось не дуже зрозуміла, що відбувається. Чоловік почав дивитися новини в телефоні і сказав, що почалася війна. Я не могла повірити в це, а потім ми просто сиділи і дивилися новини. Ще в перший день ми пішли в магазин скупитися, а там були великі черги. Ми закупились такими продуктами, що не псуються, - і все, потім сиділи вдома.

На початку квітня вже почалися поруч бойові дії, і ми подумали що потрібно виїжджати. У мене ще є маленькі сестри - ми всі разом виїхали.

Тяжко виїжджати в інше місто, жити не вдома, починати все з нуля. З собою у нас був тільки один рюкзак. 

Найбільше шокує, що міста нашого вже немає, будинку нашого немає, і не буде все, як раніше. Бо там взагалі нічого немає.

Спочатку війни ми думали що ось-ось - і все закінчиться. А зараз - навіть не знаю… Сподіваємося, що в найближчий рік ми переможемо.

Мрію повернутися в своє місто, але це, напевно, неможливо. Тож просто хотілося б жити в мирі і тиші, щоб над головою нічого не літало.