Ковальчук Владислав, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Ці 1000 днів війни стали для мене одними з найважчих і найважливіших у житті. Вони навчили мене цінувати кожен момент, любити свій дім ще сильніше та знаходити сили там, де здавалося, що їх більше немає.

Коли все почалося, я не міг уявити, що звичне життя перетвориться на щось настільки невідоме та небезпечне. Моє рідне село Красятичі Київської області потрапило під окупацію, яка тривала трохи менше місяця. Але навіть цей ніби короткий період здавався вічністю. Ми постійно чули обстріли – важкі звуки війни, які врізалися в нашу свідомість.

Щоразу, коли вибухало, ми не знали, чи це буде останній обстріл, чи завтра настане чергова хвиля насильства.

У такі моменти стає важко навіть просто дихати – кожен звук може означати небезпеку, кожен рух може бути останнім. 13 березня ми з моїми батьками вирішили виїхати. Це було нелегке рішення, але залишатися вдома було ще важче. Ми залишили все: будинок, садок, звичне життя. Ми поїхали в невідомість, сподіваючись лише на те, що повернемося. Я пам’ятаю, як дорога на Волинь здавалася нескінченною. Ми їхали і мовчки молилися, щоб усе було добре.

Кілька місяців я провів у селі Локачі на Волині, у бабусі моєї подруги. Війна там здавалася далекою, хоча вона не залишала нас ні на хвилину.

Я почав ходити в місцеву школу, намагаючись повернути собі відчуття нормальності, але думки постійно поверталися до рідного дому. Мені здавалося, що в кожному обличчі нових однокласників я бачу обличчя тих, кого залишив у Красятичах.

Шкільні уроки стали острівцем стабільності, але війна залишалася в кожному повідомленні, у кожній телефонній розмові з батьками. Ці два місяці були часом роздумів і адаптації. Я зустрів багатьох таких, як я, хто був змушений покинути свої домівки і шукати прихистку в більш безпечних місцях. Ми разом шукали розраду, підтримували один одного, ділилися спогадами і мріями про повернення.

Хоча на Волині було тихіше, ніж вдома, війна залишалася всередині нас. Повернення до Красятичів було одночасно радісним і болючим. Наш дім залишився неушкодженим, але навколо панувала руїна.

Здавалося, що навіть повітря змінилося – воно стало важчим, наповненим страхом і пам’яттю про все пережите. Люди в селі також змінилися. Ми всі стали дорослішими, серйознішими, обережнішими. Війна назавжди залишила сліди в нашій свідомості.

Ці 1000 днів війни стали моїм шляхом дорослішання, глибшого розуміння себе і світу навколо. Війна навчила мене бути сильним і не здаватися навіть тоді, коли здавалося, що сил більше немає. Я зрозумів, що головне – це підтримка близьких, адже разом ми можемо подолати будь-які труднощі.

Війна також відкрила мені очі на те, як важливо боротися за своє майбутнє, за свою свободу і свої мрії.

Незважаючи на те, що це були складні часи, я вірю, що ми впораємось. Ми вже пройшли цей шлях, і ще не кінець. Попереду ще багато випробувань, але я знаю одне: ми не одні. Ми разом, і це – наша сила. І кожен новий день приносить нам трохи більше надії на те, що мир повернеться, а з ним – і звичне життя, яке ми так любимо і за яке будемо боротися до кінця.