Історії, які ви нам довірили
Ми жили вдома, але як тільки почали стріляти, ми з двома дітьми виїхали до моїх батьків. Сіли в машину і поїхали, тоді ще можна було проїхати. Ми їхали на кілька місяців, поки тут трошки заспокоїлося. Але потім повернулися, тому що тут залишалося житло.
Звичайно, нам доводилося бачити воєнні дії на власні очі. Пізніше виїжджали ще раз і знімали квартиру в сусідньому місті. Ми не могли виїхати далеко, тому що стежили за будинком.
Наш будинок не дуже постраждав, було пошкоджено лише дах і сарай. Ми скільки разів намагалися сидіти в підвалі, але з дітьми легше було виїхати. Тоді було важко готувати їсти, півтора року в нас у селищі не було газу.
Слава Богу, що тоді була електрика. Ми купили електричну піч. Найважче було взимку, тому що в усього селища були газові котли. У той рік ми нічого не могли купити, у буржуйку доводилося ставити воду.
Через війну я втратила роботу в Пісках за своєю спеціальністю, була офіційно влаштована. Оскільки я перебувала в декреті, то втратила трудову книжку і досі не можу її відновити. Зверталася в різні інстанції, але оскільки в мене немає останнього запису і я не звільнена, то потрібно тільки звертатися до суду.
Звичайно, до цих пір не відчуваємо себе в безпеці. Час від часу стріляють, але ми все одно продовжуємо тут жити. Зараз стало тихіше.
Мрію про те, щоб закінчилася війна і наші діти змогли жити спокійно, як раніше.
Одній доньці вісім років, а другій тринадцять. Раніше ми з чоловіком працювали, будували якісь плани на життя, більш-менш усе було впорядковане, а зараз стало важко. Але ми радіємо, що живі, і що будинок уцілів, є де жити. Як далі буде – невідомо, але поки ми і цьому раді. Ми отримували гуманітарну допомогу. Тоді вона добре допомогла. Я пам’ятаю, що її давали Фонд Ріната Ахметова і Червоний Хрест.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
