У 2014 Олександр жив недалеко від аеропорту в Донецьку, бачив жахливі картини з балкона власної квартири й ледь не потрапив під обстріл на дорозі. Коли біля шкільного стадіону, де зазвичай грав у футбол його син, розірвалася міна, зрозумів, що потрібно вивозити сім’ю. З того часу об’їхав кілька великих міст країни й осів у Харкові, але все одно живе практично на валізах, готовий кожного разу змінювати місце тимчасової «прописки».

Я пам’ятаю, як для мене виглядав перший день війни. Тоді пролунали вибухи в Донецьку. У мене дуже гарний вид із вікна, якраз на аеропорт. Я навіть знімав кадри, коли літаки заходили на бойову позицію, і як ракети летіли в бік аеропорту, видно було підриви. Видно було, як літаки випускали ракети. Літали вертольоти й було чутно, що там щось відбувається. Київським проспектом проїжджали вантажівки й видно було трупи. Складалося відчуття, ніби ти береш участь у фільмі. Здавалося, що це все не насправді.

Я прекрасно пам’ятаю, коли були вже серйозні бойові дії. Ніколи б не подумав, що будинок від вибуху може хитатися. Недалеко від нас була залишена висотка. Було чутно, як із неї працював снайпер, особливо вночі.

Спочатку відчуваєш якийсь страх, потім, на жаль, до всього цього звикаєш.

Ще пам’ятаю, як виїхав на трасу на автомобілі, а там перестрілки зліва, справа, і я в самому центрі. Через кілька метрів на мене виїжджає танк.

Справжній бойовий танк, який повернув дуло в мій бік. Було якось ніяково дуже сильно.

Вибух на Жовтневій школі став переломним моментом, коли я прийняв рішення виїхати. У той день грав «Шахтар», але син не поїхав, я його не пустив. Недалеко від футбольного поля вибухнула міна та вбила хлопчика. Його добре знав мій Олексій, я його теж бачив. І тоді я зрозумів, що будь-якої миті можуть загинути мої діти, я, дружина. Ми прийняли рішення виїхати.

Переїзд відбувався в кілька етапів. Спочатку шукали місце ближче до Донецька, думали, що все скоро закінчиться. Одного разу була тривала перестрілка, ми поклали дітей на підлогу подалі від вікон, склали свої речі й не розуміли, наскільки це затягнеться. В ту мить зателефонувала знайома дружини зі Львова й запропонувала поговорити з мером, щоб записати дітей у табір. Ми погодилися зразу й відправили дітей туди.

Ближче до серпня ми переїхали спочатку до Харкова, потім до Києва, потім був Львів. Але все-таки повернулися до Харкова.

Змінили багато квартир, побачили різне ставлення: від категорично негативного до співчутливого.

У нас на той час не було нічого. Ми взяли тільки літні речі й переїхали. Пам’ятаю, у класі молодшого сина батькам потрібно було робити прибирання. Вчителька сказала принести старі ганчірки для прибирання, а ми сказали, що в нас їх просто немає. Під час виїзду з Донецька найостанніше, про що я думав, це старі ганчірки. Старого відра для прибирання в нас теж не виявилося.

За минулі сім років я побачив, хто справжній друг. Побачив справжнє ставлення найближчих до мене і моїх дітей.

Ми почали більше планувати, але розуміємо, що будь-якої миті все може змінитися. Тому немає почуття безпеки, адже безпека – це коли є робота, коли твої діти ситі, одягнені, нагодовані. Коли біля тебе не стріляють, коли живі твої батьки і ти знаєш, що з ними нічого не трапиться. На жаль, мама зараз знаходиться в Донецьку, і це накладає певний відбиток.

Раніше, коли моя бабуся, яка пережила війну, говорила фразу «за мирне небо», я не міг її зрозуміти. Після бойових дій у Донецьку я, звичайно, зрозумів, що таке мирне небо. І прекрасно розумію, чому вони так говорили.

Дуже хочу, щоб усе благополучно закінчилося, люди перестали гинути.

Мрію знову повернутися в Донецьк. Хочу побачити його таким же гарним і квітучим, хочу побачити нашу арену [стадіон «Донбас Арена»]. Побачити своїх друзів, маму. І жити у своїй квартирі.

За цей час я особливо навчився любити близьких, тримати удар. Коли все погано й немає підтримки, це складно, не кожен собі може дозволити це витримати.