Шевчук Тетяна, вчитель ДПТНЗ "Жмеринське ВПУ"
Війна. Моя історія
На околиці села Бузова, неподалік житомирської траси, виднілися дахи двоповерхових будинків. Особливо, вирізнялися два будиночки, оточені з одного боку лісом, з іншого – полем. В одному з цих будинків мешкала моя донечка зі своїм хлопцем та його родиною.
Вона була щаслива там… Навчання на третьому курсі медичного університету імені Богомольця, робота в пологовому будинку №3 міста Києва… А скільки планів на майбутнє…Уже влітку 2022 року мали одружитися (саме в тому злощасному лісі і мало відбутися освідчення).
Від троюрідної сестри з Києва я чула, що почнеться війна, але, звісно ж, не повірила. 24 лютого я збиралася на роботу і прочитала у вайбері, що почалася повномасштабна війна на території України. Перші думки про дитину, подзвонила: доня вже знає. В цей же день ввечері господар будинку (батько хлопця) привіз з Києва дружину свого брата з двома дівчатками, тещу із сином. Всього у будинку вже було одинадцять чоловік. Дочка з хлопцем так і залишились у себе на першому поверсі, а всі інші – на другому.
26 лютого треба було їхати на роботу в пологовий будинок, хлопець не пустив доню, та й добиратись було нічим.
Згодом орки збили наш літак, він упав недалеко від заправки на трасу- зникло світло. Доня дзвонила щойно вони виходили з підвалу. Розмови наші були короткими, але мені вистачало, щоб заспокоїтися трохи. Все, що я знала-господар включав генератор: заряджали телефони, жінки готували(було таке, що їли і недоварену кашу у погребі), милися. І знов – підвал…Я чула звуки вибухів… Серце розривалося за дитину, за усіх…
Раніше я ніколи не задумувалась, чи може мати відчувати на відстані, що з її дитиною коїться щось лихе. Як виявилося - може…
Першого березня зв'язок з дитиною пропав… З новин дізналася, що кадировці заходили в села поблизу житомирської траси і розстрілювали людей, а ввечері вже нібито ворогів знищено. Все це НЕПРАВДА…Я почала дзвонити і до хлопця, і до його батька, і до його мачухи - слухавки ніхто не підняв. На другий день мені відписав хлопець: «Все добре, ми нещодавно вийшли з підвалу, Яна спить». Коли передзвонила донька, я вже не могла адекватно говорити, ревіла в слухавку, просила виїжджати звідти, казала: «Ми з папою приїдемо за тобою полями і лісами…».
У відповідь коротке: «Не можна». Погане передчуття не покидало мене… Від знайомого тероборонівця я дізналась, що до Бузової не проїхати, не пройти. І все…знову натяки. Всі дні були, як в тумані. Аж п’ятого березня від дитини я дізналася, що вони були в полоні…
Дзвінок…Піднімаю слухавку… «Мамо, ми вже у Фастові. Тепер я можу тобі все розповісти. Першого березня ми сиділи у підвалі, раптом ляда відчинилася і нам під дулом автомата наказали виходити. Коли я побачила їх серце стиснуло: кадировці, а командир- бурят. Нас розвели по кімнатам і почали обшук. Розстріляли камери у будинку (хоча вони і так не працювали, бо не було світла), а далі почалося: Перевірка телефонів, комп’ютера, ноутбуків, документів…
Мене почали допитувати, чому я з Жмеринки, а живу тут, чи вмію я зашивати рани і т.п. Якби не батько хлопця, який із сусідньої кімнати крикнув, що я гінеколог, то мене забрали б. Далі ці тварюки почали сперечатися: нас розстріляти, - бо у них наказ усіх розстрілювати – чи залишити як «живий щит». Посперечалися , наказали спуститися у підвал і пішли.
Наступного дня прийшли інші (вже і росіяни були) – і пішло все по колу… Згодом притягнули на другий поверх кулемета, розстріляли вікно, з якого добре видно трасу, і прилаштували там той кулемет. Облаштувалися, як у себе вдома: порозвішували свої смердючі шкарпетки, палили в будинку, тушили недопалки об ламінат.., а нас – у підвал.
Ми прожили чотири дні пекла, аж поки господар будинку не випросив «зелений коридор»…За тиждень я вперше вийшла з будинку і була вражена: коло брами, на відстані витягнутої руки, їздили ворожі танки. Ми сіли в автомобіль, накритий білим простирадлом, і виїхали з Бузової…»
Дитину я побачила сьомого березня. Зміни у зовнішності і поведінці мене вразили: схудла на кілька кілограмів, більшість мовчала і все плакала…
