Пузеєва Тетяна, учениця 11 класу КЗ "Хоробицький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мура Оксана Володимирівна

 Війна. Моя історія

Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки. І сум покинутих руїн.                                

О.Олесь

Війна - ніби страшний сон, який хочеться забути. Я й досі пам’ятаю той день, коли рашисти ступили на нашу землю. Ніколи б не подумала, що в нашій країні в один момент може настати війна, що буде проливатися кров невинних та страждатимуть люди.

Кожного дня приходить сотні звісток про смерть на полі бою. Біль втрати, який відчувають близькі не передати словами. Люди чекають повернення додому своїх родичів, друзів, батьків живими, а отримують бездиханне тіло. Хіба у наші часи таке може бути? Чи можуть такі дії залишатися безкарними?

Початок війни... Я прокинулася о 4:45 від плачу мами, почула розмову батьків по телефону. Батько був далеко, у Києві, на заробітках. Мама казала, щоб швидше їхав додому, бо почалася війна, що нас обстрілюють рашисти. Перше, що я відчула- це страх за сім’ю та друзів. Хвилювалася за тата. Далі все наче в тумані. Мама сказала, щоб зібрали найважливіше: ліки, документи, речі першої необхідності. Повз нас проїжджали танки з солдатами РФ. Вони насміхалися з моїх односельців, наводили рушниці та співали «переможні пісні».

Тоді, я вперше відчула ненависть, зрозуміла, що вони нелюди і не більше, що з людського в них тільки тіло.

Потім зникла електроенергія. Продуктів майже не було, а якщо намагалися привести, то машини в напрямку нашої області розстрілювали. Через місяць після початку цих жахіть ми з моєю сім'єю виїхали. Батьки переживали за нас, я впала в сильну депресію, тому у них не залишалося іншого вибору. Спочатку ми були близько тижня в Ужгороді, волонтерили.

Коли почалися ракетні обстріли, вирішили виїхати за кордон. Там ми долучалися до збору коштів для ЗСУ. Батьки працювали, а ми навчалися.

Довго бути в іншій країні ми не змогли, відчували себе чужими, сумували за рідним домом. Зараз ми вдома. Згадуючи про людей, яким доводилося залишати батьківщину та жити на чужині, я розумію як важко їм було. А ще гірше - бачити свій рідний край у занепаді, зруйнованим війною.

У майбутньому коли закінчиться війна, я хочу допомагати своїй країні.

Зараз у школі ми проводимо благодійні ярмарки, щоб зібрати кошти на допомогу військовим, плетемо сітки. Я найбільше мрію про закінчення війни та щоб усі із фронту повернулися додому, до рідних. Нехай українські матері ніколи більше не плакатимуть через війну. Мрію, щоб Україна стала квітучою і сильною країною!