Мігульова Олександра, студентка 1 курсу ВСП "Путивльський коледж СНАУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борисенко Ольга Леонтіївна

Війна. Моя історія

Коли я усвідомила, що почалася війна? А хіба можна усвідомити, що твоє життя, твої мрії, надії розбиті наказом однієї людини? Хоча, хіба можна назвати цю істоту людиною? Я пам'ятаю той зимовий день. Як мені не хотілося йти до школи, як не хотілося вибиратися з-під теплої ковдри...

Тільки під час війни я зрозуміла, яке то щастя – йти до школи, вітатися по дорозі з однокласниками, підійти до дзеркала в холі й поправити зачіску, на перерві сходити до їдальні за духмяною булочкою з корицею, отримати оцінку за вдалу відповідь…

Пам'ятаю, як того ранку мама прибігла додому і сказала слово, яке я чула й бачила тільки по телевізору: «Війна!». Як бігли в магазин за їжею і стояли в черзі в банкомат, як клеїли вікна і перетягували матраци у коридор, як збирали тривожні валізи і не могли вирішити, що головне. Як спали в одязі і прислухались, чи пора бігти в коридор.

Нам телефонували люди, яких ми не бачили роками. Ми також телефонували і першим питанням було: «Ви де? Їжа і гроші є? Допомогти можемо?».

Навіть при перших вибухах мені здавалося, що я в якійсь комп'ютерній грі, тільки кнопка стоп не працює.

Ми слідкували за новинами, прощалися з сусідами, друзями і знайомими, які йшли на війну. Ми  нічого не казали, просто очима дякували і просили повернутися живими. І вони так само очима відповідали, що все буде добре.

А потім почалися проблеми з їжею. Не було часу усвідомлювати. Ми з братом по 4 години стояли в черзі за борошном, а мама з нього пекла хліб і роздавала стареньким сусідам, які не могли вийти самі. Те саме з аптеками. Напевно, я не хотіла усвідомлювати, просто чекала, коли ця страшна комп'ютерна гра скінчиться.

А допоки цього не сталося, постійно знаходила собі роботу: ми почали плести сітки, волонтерити на вокзалі, забираючи покинутих тварин – так  у нашій сім'ї з'явилися двоє нових волохатих членів родини.

Усвідомлення  почало приходити, коли біля нашого будинку впала ракета. Як вилітали вікна і як у страшній тиші після вибуху пролунав ще страшніший крик батька, чия дитина загинула. Коли ті, кому ми подумки дякували, зникли безвісти або повернулися додому у труні.

А ті, що повернулися скалічені війною, ховали очі, немов за щось просили вибачення.

За один день я подорослішала на ціле життя. Моє безтурботне дитинство скінчилося того похмурого ранку 2022-го року. Я звикла до вибухів і повітряних тривог, комендантської години, людей зі зброєю на вулицях міста. І я досі не усвідомила. Я просто зрозуміла, що означала фраза моєї бабусі: «Хоч би не було війни!»