Ми живемо в Слов’янську. Мені 72 роки. Війна нас застала вдома. Ми виїжджали в Дніпропетровську область, але вже приїхали.

Нас же ще у 2014 році били, так що у нас тут вже було страшно. І в 2022 році також страшно було. Ну, що сказати? Дуже важко і тяжко. Страшно.

Навесні обстріли були дуже сильні, і ми виїхали зі знайомими на машині, без проблем.

На початку не було води, газу, але тепер, слава Богу, все це є.

Мене весь час щось шокує: вже сил немає. Переживаю і за наших хлопців-військових, і за людей, які ні за що лишаються без даху над головою, і за те, що люди невинні гинуть. 

У нас тут хлопчик маленький загинув під час обстрілу разом із батьком.  

Чекаємо на перемогу - щоб швидше. Але хто його знає, скільки треба сил, щоб цю заразу вигнати. Хочемо миру, і щоб наша Україна перемогла, бо як же нам без України жити?