Сауленко Єлизавета, 9-б клас, Донецький ліцей №2 Донецької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Крячко Таїсія Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До війни життя було казкове. Ми гуляли з друзями, розважалися, навчалися і навіть не думали про війну. Не думали, тим більше, що вона може розпочатися в Україні, до того моменту, як не настало 24 лютого 2022 року, коли Росія почала обстрілювати мою Батьківщину. То був найгірший день мого життя.

Той день почався з того, що я прокинулася і почала збиратися до школи. І коли вже була на пів шляху, у групу класу написав класний керівник і повідомив, що сьогодні ми до школи не йдемо. Було не зрозуміло в чому річ, але по дорозі додому мені подзвонила бабуся і сказала, що почалася повномасштабна війна в Україні.

Перші дні війни були найважчими, люди не знали, що робити, в них була паніка, вони скуповували всі продукти. Особисто в мене була паніка. Я боялася, що станеться щось жахливе. 

Батьки бачили мій стан та підтримували мене, хоча їм теж було страшно, і я це бачила.

На початку березня почали обстрілювати Харків. Всі ракети летіли через область, нам було чутно та лячно. Але найбільш лячно стало тоді, коли постійно, майже щодня, особливо вночі, обстрілювали Ізюм та Балаклію. Щоб відволіктись, я вирішила себе чимось зайняти. Для мене це було малювання і плетіння сіток для наших військових у моїй школі. І це справді допомогло.

Одного дня дідусь зателефонував мамі і сказав збиратися, що він нас вивезе в безпечне місце. Ми швидко зібралися. Взяли валізу з речами та документи і поїхали на Полтаву, а звідти вже на Львів автобусом. Як тільки приїхали на вокзал у Львові, то нам одразу волонтери дали їжу та теплий плед, якщо буде холодно. Ми вирішили їхати до Польщі. Автобус у нас був о 21 годині, і ми чекали на нього декілька годин. Сівши в автобус, вирушили на український кордон, а 

там була черга досить великою і ми проходили кордон аж 11 годин. Коли ми вже його перетнули, то наступний був польский.

І ось невідома Польща. На вокзалі нас зустріли волонтери і допомогли швидко знайти житло. Було складно. Чужа країна – чужі звичаї, закони, мова. Без знання мови було особливо складно. Але ми потроху призвичаїлися. Знайомилися з місцевим населенням, вивчали закони і правила життя, звички. Адаптовувалися.

Новий навчальний рік я розпочала у польській школі, мусила туди ходити. Але я не полишила рідну школу. Я продовжила навчання у ній, але онлайн. Незвично, незручно. Але я ладна так вчитися, щоб чути українську мову, зустрічатися хоча б іноді з однокласниками, знайомими вчителями, класним керівником.

Коли у мене є можливість вийти дистанційно на урок в Україні, я уявляю, що зараз карантин і всі навчаються онлайн.

І зараз вчуся на дві школи. Складно, але так треба, бо я планую повертатися додому. Хочу жити і працювати в Україні.