Перший день війни запам’ятався. 23 лютого у мене був день народження, були дівчата у мене в гостях, і коли я їх ввечері проводжала, ми вже чули якісь звуки. А 24-го вранці почули все по телебаченню. Півтора місяці жили під обстрілами, а потім поруч почало падати і летіло все навкруги.

Ми машиною виїхали. Люди на машини приклеювали до скла напис «Люди» і їхали. Під Запоріжжям чекали на нас. Зареєстрували, що ми переселенці, а далі допомогу отримували по дві тисячі гривень, інколи була харчова допомога.  

Зараз ми винаймаємо вже третю квартиру. У нас були запаси грошей в квартирі дочки, ми їх всі витратили. Ми не голодні, але за квартиру віддаємо дві пенсії, живемо за рахунок дітей. В селі вже немає нічого нашого. Скільки ми не ремонтували, через дві неділі там все розбивали. Кожен день не будеш їздити ремонтувати… 

А з тих людей, які залишились, когось вбило, когось поранило, а хтось ще живий. У селі залишилось три десятки людей. 

Усі без житла: і діти, і ми. Хто знає, що буде після війни? Хто буде чим допомагати - не зрозуміло. Ми живемо сьогоднішнім днем. 

Одна моя сестра в Запоріжжі, інша далеко. Чоловіка брат поїхав в Ірландію. Від кого допомоги чекати, якщо всі в такому самому положенні?