Сагайдачна Олександра, 9 клас, Покотилівський ліцей № 2 Височанської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Чала Наталія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — жахливе слово. Страждають всі: хтось – морально, а хтось — фізично. Люди лишились своїх домівок, рідних. Більша половина жителів нашого міста виїхали за кордон й, можливо, вже залишаться там. Кожен українець має свою історію пов’язаною з війною. Я теж маю. Зараз саме час перейти до неї. Тож почну я з самого початку.

Вечір. Двадцять третє лютого. Я у 6-ому класі й завтра в мене контрольна з математики, а далі — трудове навчання, на яке потрібно зробити квітки з фоамірану. Вже одинадцята вечора, а ми з мамою сидимо й дороблюємо останню квіточку. Ні я, ні вона ще не здогадуємося з чого почнеться наш ранок.

О четвертій годині моїй мамі зателефонувала її хрещена. Вона повідомила, що почула вибухи, новини були шокуючі. Я взагалі мало що пам’ятаю з того дня. Тільки те, що не пішла до школи, бо мене нагнав стрес. Тоді я не дуже розуміла, що відбувається. В мене було погане самопочуття і у моїх рідних теж. Кілька днів ми сиділи та стежили за новинами через телефон, а коли з’явилися телеграм-канали — через них.

Пам’ятаю, що саме у той день в нас закінчилася їжа і татові було дуже складно знайти її на пустих полицях магазинів. Кожен день було чутно вибухи, колись гучніше, колись тихіше. 

У цей час я переписувалася зі своєю подругою, яка згодом виїхала, але все одно хвилювалася за мене. Скажу одне – було лячно. Хочеться описати ще один день, який мені, на жаль, дуже гарно запам’ятався. День, коли над головою вперше пролетіли воєнні літаки. Я думала — це кінець, почувши такий гучний звук, що затремтів будинок. Всі злякалися і вирішили спуститися у підвал.

Наша родина дуже полюбляє домашніх улюбленців, на той час у нас було дві собаки: такса та дворовий. Тому пізно ввечері ми одягнулися якомога тепліше, взяли ковдри, в одну з яких загорнули таксу, та пішли у підвал.

Але вона все одно трусилася від холоду, а дворовий песик постійно скулив. Навіть тварин торкнувся страх. Нам було не краще, ми усі сиділи мовчки й чекали. Чого? Не знаю, і це найжахливіше, тому що ти не знаєш чого тобі чекати. Я заспокоювала себе грою, яку я завантажила собі у телефон. Це була ферма. Мені було лячно, але ця гра якось відволікала мою уяву, вона заспокоювала мене. До речі, у перші місяці війни я дуже багато часу проводила у своєму мобільному телефоні. Я постійно дивилася в екран, грала у щось, гортала соцмережі. Мені не хотілося дивитися у реальність, я замкнулася у собі. Не було бажання навіть спілкуватися з кимось. Ми не вмикали телевізор, хоча до цього полюбляли разом дивитися якісь фільми. 

Кожен вечір моя сім’я вимикала світло у будинку, через світломаскування, та сиділа у темряві, доки не прийде час лягати спати. Так й повторювалися дні, нічого нового, окрім нових жертв та постраждалих від обстрілів. 

Дні минали, час йшов далі, а життя на деякий час зупинилося. Згодом все знову увійшло у норму. Я почала навчатися онлайн, але це вже щось — у мене хоча б з’явилося спілкування. Дуже сумувала за звичайним життям, та й чого приховувати, я й зараз сумую. Життя потроху почало нормалізуватися, ми звикли до того, що лунає тривога, звикли до вибухів, до того, що лекції з мінної безпеки — наша повсякденність. Я намагаюся жити далі та забути, ті страшні події, пережиті на початку війни, але — ні. Це не забудеться ніколи. День перший, десятий…тисячний. Осінь, зима…знову осінь. Сторінки календаря гортаються з неймовірною швидкістю. Війна йде поруч, крок за кроком, дихає зі мною в унісон. А скільки ще кроків до завершення?

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року – це тату, яке ніхто і ніколи не зведе з моєї дитячої пам’яті. Воно викарбуване у ній назавжди.