Я з міста Маріуполя. Жив там і працював. Маю дружину і доньку, яка народилася за два дні до початку війни. Ось так розпочалося життя нашої дитини майже з війною.

Родич зателефонував, сказав про війну. Ми ввімкнули телевізор і почали дивитися новини. Ми чули вибухи, але у Маріуполі ми звикли до цього. Протягом восьми років завжди щось гупало. Але це вже були інші звуки і набагато ближче. Ось так ми зрозуміли, що розпочалася повномасштабна війна. 

Шокувало те, що прямо в центр міста прилітали бомби, що мирні люди страждали. Не було жодного військового у місті, а все нівечилось. Кожного дня ми обирали інші маршрути. Якщо ти зранку їдеш однією дорогою, то не факт, що нею ти можеш повернутися. Все мінялося кожної хвилини, навіть не години. 

Мирні люди не знали, де ховатися, будівлі не були їм надійним прихистком. Прилітало багато вибухівки, бомбили і драмтеатр, і школи, і лікарні. 

Шокувало, що у 21 століття може таке відбуватися. Не десь там, а прямо у нас, у нашому рідному місті. Це вражало. І, звичайно, – горе людей. Мені здається, що не лишилося жодної людини в Маріуполі, яка б не відчула на собі страждання. Ось це страшно.

У важких ситуаціях люди об'єднуються. Хтось мав паливо, хтось їжу, хтось батарейки. Один одному допомагали. На моїй вулиці у приватному секторі на Черемушках усі один одного підтримували. Хтось возив воду, хтось генератори. Ось це дуже вражає, що люди об'єдналися проти одного ворога. 

Ми дуже довго не планували виїжджати, тому що я є волонтером Червоного Хреста, і допомагав людям, поки був у місті. А коли вже був розбитий офіс Червоного Хреста і понівечені автівки, на яких ми допомагали людям, ми тоді прийняли рішення, що потрібно виїжджати, вивозити наших волонтерів і їхні родини. Це вже був ранок 15 березня. Ми прийняли рішення і в цей же день почали збиратися виїжджати.

Стояла величезна черга на виїзд. З самого ранку і до вечора. Виїжджали тисячі людей. Ось це запам'яталося. 

У Червоного Хреста був розроблений план на момент евакуації. У нас було зібрання і нас попередили, куди саме і як ми повинні виїжджати і вивозити наші сім'ї. Але не було плану, як саме виїжджати з міста, яке вже було в кільці. Приймали рішення вже по ходу. До Запоріжжя їхали дві доби. Це ніхто не міг передбачити. 

Нам дали перелік, де є прихистки. У кожному місті є організації Червоного Хреста. Кожну ніч ми ночували в якомусь іншому прихистку. У різних містах. І так доїхали до Тернополя. Там уже у нас була масова зупинка, де люди вже вирішували, що далі робити і як жити. 

Ми там десь тиждень побули, відпочили, набралися сил і почали роз'їжджатися туди, де була потрібна наша допомога. 

Близьке коло нашої родини, слава Богу, – всі живі, але є дальні родичі, друзі, які загинули. Ми втратили наші домівки, вони всі розбиті. Але добре, що їх розбили вже після того, як ми виїхали. Так і у всіх моїх друзів і рідних. Я не знаю жодної людини в моєму оточенні, яка б залишилася з майном. Усі щось втратили. 

Я продовжую працювати у Червоному Хресті. Допомагаю людям, переселенцям. Хоч я і сам переселенець, але ми допомагаємо людям.

Стовідсотково повинна бути наша Перемога. А от коли, це вже я не можу прогнозувати. Думаю, що кожна людина в Україні допомагає і наближає нашу Перемогу. 

Після Перемоги ми поїдемо до Маріуполя допомагати відновлювати нашу організацію Червоного Хреста і, звичайно, треба буде відбудовувати наше місто. Думаю, треба включатися всією Україною, тому що там буде максимальна потреба в робочих руках і в мізках.