Бойко Олександр, 11 клас
11 клас Тридубського ліцею
На написання роботи мене надихнула вчителька Тридубського ліцею – Швець Галина Володимирівна

Війна. Моя історія.

Війна! Таке жахливе слово – сповнене болю, печалі та смутку, хочу розповісти, як я відчуваю цю війну...

Якщо заглядати далеко назад, то можна побачити, що війна готувалася давно, ще за декілька місяців до повномасштабного вторгнення.

Двадцять третього лютого, приблизно о восьмій годині, коли складав шкільний ранець, я почув в телевізорі, що почався особливий стан в країні, можливо я вже тоді зрозумів, що почнеться війна.

Двадцять четвертого лютого: я прокинувся від того, що моя мама розмовляла по телефону, саме в той момент, їй сказали, що почалась війна. Ми почали збирати речі, і їхати з дому, хоча наврядчи ми кудись вже доїхали, бо моє рідне село, вже де-факто було окуповано. Ми залишились вдома. Так почались довгі дев’ять місяців життя в окупації.

Перші дні, такі важкі, але я наврядчи щось відчував. Найважче було моїй мамі, вона нічого не їла, і в неї протягом тижня був депресивний стан. Я намагався менше думати про війну, але як можна про неї менше думати, якщо лунали вибухи, бо росіяни вже проривалися до міста Херсон. Виходячи на вулицю, я міг спостерігати величезну хмару диму, це горів наш сільський, військовий полігон. В підвали ми не ховались, окрім випадку, коли вночі літало дуже багато російських гвинтокрилів, тоді мати попросила піти з нею в підвал; ми посиділи годинку і пішли спати додому.

Проходили тижні... Ми потихеньку почали відходити, бо розуміли, що хоч і триває війна, але жити далі потрібно. Домашнього інтернету в нас не було, бо сталася поломка, а відремонтувати змоги не було, був лише мобільний зв’язок, який вимкнули вже в травні.

До нас з правого берега приїхала сестра, вона з чоловіком їздила в гості до їхньої бабусі. Ми разом поїхали в Великі Копані. Селище було майже мертве, лише базар намагався працювати нормально... Тринадцятого березня, мені виповнилося п’ятнадцять років. Це незабутнє, в поганому сенсі, день народження, адже як може бути воно нормальним, якщо це був майже місяць окупації.

Проходили місяці, і в мене почався перший психічний перелом. Це було на Великдень, я був у батька на роботі, і в ці дні мене накривало потужне відчуття безнадії, я думав, що нас окупували назавжди. Для того, щоб мені було легше, я говорив з друзями, яким теж було дуже важко. Тягар пройшов, і я почав багато вчитись. Доступу до школи не було, тому я дивився різні відео, і посилив свою любов до історії. Я потихеньку розвивався...

Настала осінь. Влітку звільнили майже всю Харківську область, а тільки но звільнили правий берег Херсонської області. Ми були переповнені вірою. Але пройшов час, і постало питання виїзду... Ми прийняли рішення, що будемо виїжджати.

Сестра і її чоловік виїхали ще в квітні, а ми виїхали дванадцятого листопада, виїхали без батька, він вирішив лишитися вдома. Дорога була важкою... Ми поїхали через Крим, де на кордоні мені було важко, бо я був не готовим відповідати на російські питання, бо думав, що мене чіпати не будуть. Пройшовши пропускний пункт на Керченському мосту, ми поїхали до Краснодар, і після нього до Москви, на наступний день ми вже були в Латвії. Кордон пройшли легко, але всю дорогу їхали в незручному автобусі. За кордоном нас зустріли добрі латвійці, які нагодували нас смачним супом, і пригостили гарячим чаєм. Ми пересіли на інший автобус, і поїхали до Польщі.

Двадцять третього листопада, я вже був в Варшаві, було холодно, і нам довелось ночувати на вокзалі. Загалом в Польщі я провів майже всю зиму, де вчився, і відпочивав.

Через три місяці я приїхав назад в україну, і вже більше ніж півроку живу в Кривоозерщині. Звичайно важко, сумую за рідним Олешшям, і хочу повернутись додому, який так довго знаходиться в окупації. В період повномасштабного вторгнення, мені довелося пройти через багато випробувань, але це все зробило мене міцнішим. А червні до нас приїхав батько, і тепер я маю на одну причину менше, для хвилювань. Сподіваюсь, що в майбутньому слово «Війна», буде лунати лише на уроках історії... Думаю, що скоро я зможу повернутись додому, і все буде добре...