Білицька Світлана

10 клас, Райпільський ліцей Межівської селищної ради

Вчителька, яка надихнула на написання – Мельникова Олена Федорівна

Війна. Моя історія

Війна почалася , коли мені було шість років. Тоді я ще не усвідомлювала , що це таке «війна», я не знала ще війну, я багато чого не усвідомлювала, думала, що це просто протести, які скоро закінчаться ,непорозуміння народу і влади . Я не розуміла, чому люди виходили на вулиці, чому вони кричали, кидали каміння, палали шини. Не розуміла, чому вони боролися з поліцією, чому вони ризикували своїм життям. Я не розуміла, чого вони хотіли, чого вони вимагали.

Усвідомлення чогось серйозного прийшло , коли я побачила кров. Кров на снігу, кров на асфальті, кров на одязі. Кров тих, хто стояв на Майдані, хто захищав свою волю, свою гідність, свою країну. Кров тих, хто загинув від куль, від гранат, від снайперів. Кров тих, хто не повернувся додому, хто поклав життя на алтар свободи, кров тієї Сотні.

Тоді вперше відчувала страх. Страх за своє життя, за життя своїх батьків, за життя своїх друзів. Страх за майбутнє, за те, що буде з нашою країною, з нашим народом. Страх за те, що я не зможу жити в мирі, в гармонії, в любові.

Вперше після тих подій, я почула замість звичного «Доброго ранку» від мами, слова: «Почалась війна». Розпочалась війна на Сході . Незабаром моїх рідних вночі вивезли з окупованого Донецька , вони там навчалися в університеті .Вони розповідали , що повсюди були блокпости і невідомі зелені чоловічки , які говорили на російській .Коли батько намагався їм пояснити чому саме там навчалися мої старші сестри , по них було видно , що вони погано орієнтуються в місцевості .Вони не розуміли чому з Дніпропетровської області вчаться в Донецькій , тоді ж між містом і нашою областю було приблизно 70 км.

Минуло майже вісім років, і я знову вранці почула « Війна..»

Як сьогодні пам’ятаю ті дні . В середу ввечері я читала книжку , було вже за північ , надворі йшов дощ , несподівано брат покликав мене , він запитав , чи чую я гул , який був на вулиці , там чи то перевози техніку чи ще щось, земля , немов би двихтіла , для нас той гул був дуже підозрілий .Він ,не довго думаючи, написав старшим братам у Київ : «У вас спокійно? Кордон не прорвали?» , вони сказали що в них спокійно. Тоді в пабліках вже активно гуляли новини про війну.

Вранці мене розбудила вже сама війна .Ми перестали жити нормально, ми перестали жити спокійно, ми перестали жити щасливо. Ми почали жити в стані війни, в стані небезпеки, в стані тривоги.

Ми почали жити в стані постійної готовності, почали спати одягненими , в коридорі з’явилися валізи , аптечки , стали жити без світла , позатуляли вікна , читати годинами новини.

Буквально , через місяць , ми оклигали , почали навчатися , допомагати військовим. Почали допомагати переселенцям , дивитися чи немає міток , бути уважними до незнайомців. Пам’ятаю , як народ зблизився , всі українці стали рідними , своїми , всі намагалися , щось робити .

Запис в моєму щоденнику за 3 квітня :»… сьогодні звільнили Київщину від російських окупантів. Кадри з цих місць м'яко кажучи жахливі» , 17 квітня: «..в нас чути то чи гради ,чи то артилерію.Тупий звук, ніби грім..», 29 липня :« Сьогодні руські мразі вбили понад 53 українських військовополонених . Цинічно й низько...»

Розпочалась нова епоха. Епоха боротьби, епоха жертв, епоха надії. Ми зрозуміли, що ми не можемо бути байдужими, що ми не можемо сидіти вдома, що ми не можемо мовчати. Ми зрозуміли, що ми маємо бути разом, що ми маємо підтримувати один одного, що ми маємо допомагати один одному. Ми зрозуміли, що ми маємо бути гордими ми маємо бути сильними, що ми родилися бути вільними.