Фесенко Володимир, 9 клас, Миргородський ліцей імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білоус Дарина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого видався днем, який запам’ятається назавжди. Ніч із двадцять третього на двадцять четверте була доволі спокійною, чого не скажеш про ранок... Я, як зазвичай, лежав у ліжку, але тут мій сон перервав різкий дотик батька, в його очах я бачив тривогу. Як тільки я прокинувся, тато побіг до іншої кімнати: "Синку, збирайся! Війна!". І в ту ж мить я почув гучний вибух, від чого в мене з'явилося нерозуміння й тривога.

Війна? Тільки це звучало у мене в голові: "війна, війна, війна". Мою свідомість, як грім, пронизав мамин крик.

Не думаючи ані секунди, я побіг до неї. Прийшовши до матері, побачив, що вона дуже стривожена. Я навіть не встиг задати жодного питання, як тільки мама побачила мене в кімнаті, вона веліла мені вдягатися та збирати свої речі. Нічого не розуміючи, я почав збиратися. Після того, як я вже був одягнений, батько дав мені мій музичний інструмент, і ми почали виходити з квартири. Як тільки ми вийшли з дому, я відчув усю холоднечу ранкової зими - на вулиці було п'ять ранку... Ми сіли в машину до батька. Він почав її заводити, але зимовий холод дав про себе знати - мотор не хотів заводитися. Після кількох спроб батька я почув перші звуки двигуна, що мене підбадьорило.

Як тільки машина рушила, і ми поїхали, я почав усвідомлювати всю трагедію: звідусіль йшов дим, було чутно крики та паніку. На моєму обличчі була тривога.

Батьки вирішили їхати до бабусі й дідуся, чому я дуже зрадів, бо відчував, що там буде безпечно. Ми приїхали та були під двором, де нас уже чекали. Ми переїхали жити в село, і мені там подобалося, бо я відчував себе в безпеці. Через кілька місяців я вже звик до сільськогосподарської роботи та почав адаптуватися.

Вдома мені стало нудно, і я захотів знайти собі друзів, на що мама була не проти. Мені вдалося знайти двох друзів - це Богдан та Артем. Хоч нас було й небагато, але нам точно не було нудно втрьох.

Ми веселилися, каталися на велосипедах і чудово проводили час. З приходом нових друзів і емоцій у моє життя я почав забувати про війну, але з кожним чутним вибухом та сиреною я знав, що це ще не кінець. Ми з сім’єю розуміли, що зараз найскладніше нашим військовим, і потрібно їм допомагати та підтримувати. Ми шукали різні способи допомоги: шкарпетки, напої, матраци, одяг, їжа та вода. Ми почали шукати все, що могло б допомогти військовим, і влаштовували збори коштів та ресурсів, із чим у нас добре виходило. Минуло вже п’ятсот днів війни, патріотизм у країні ще більше посилюється, а втрати окупанта зростають. У країні стали ще активніше проводити збори на машини та речі, за що я вдячний кожному українцю та українці за таку допомогу.

Ми з друзями стежили за новинами і раділи кожному новому досягненню.

Минуло вже майже тисяча днів, як у нашу країну вторгся ворог. Війна завдала великих втрат як мирним жителям, так і військовим, і залишила величезну травму кожній дитині, підлітку, дорослому. Війна також позначилася і на мені: у мене з’явилися проблеми з навчанням, довірою та розумінням ситуації, але я почав реабілітуватися й наздоганяти пропущене в навчанні.

Я хочу досягти кращого.

Війна - це дуже страшна річ, яка приносить не тільки фізичні втрати, а й моральні. Кожен українець, який підтримує та вірить у перемогу України, поклав частинку себе в цю перемогу, яка скоро настане і на яку ми всі так довго чекали. Все буде Україна!